Пам’яті Євгена Голубінського

Михайло Грушевський

Одійшов ще один визначний представник історичної науки взагалі і великоруської зокрема. По Ключевськім, найвизначнішім з сучасних великоруських істориків, Голубінський – найбільший на ниві історії церкви, якого взагалі знала коли-небудь ся дисципліна не тільки в Росії, але і в цілій слов’янщині. Сей другий, що вправді вже давно був зломлений тяжкою працею і невідрадними її обставинами, що передчасом надломили його духові сили і зробили повним інвалідом за кілька літ перед смертю; його смерть – тільки нагода для об’єктивної оцінки його заслуг, його трудів, його індивідуальності; як активна наукова сила – він перестав існувати далеко скорше.

Самі собою стають поруч себе сі два представники великоруської історичної науки – Ключевський і Голубінський. Вихованці тої ж самої духовної верстви і духовної школи, ученики Московської академії й її професори від початку і до кінця своєї наукової діяльності, многозаслужені представники двох споріднених дисциплін, що часто робили над тими самими питаннями (в агіографії) – і заразом такий різкий контраст між самими їх індивідуальностями.

Один улюбленець долі, який міг зіставатися своїм і в тій духовній школі, яка його виростила, і серед поступових наукових кругів, в широких кругах молодіжі і в офіціальних та двірських кругах, чоловік популярний і, без сумніву, – жадний популярності, широкої авдиторії.

Другий – учений аскет, цілою душею відданий тому, що вважав науковою правдою, готовий перетерпіти все задля того, аби обстояти свободу своєї думки, незвичайно дражливий на пункті своєї оригінальності і незалежності. Чоловік з темпераментом старих релігійних єретиків, що своїм складом пригадує якого-небудь Аввакума або інших представників церковної опозиції.

Учений тої міри – котрому, одначе, до кінця життя приходилося воювати з духовною цензурою, що клала своє veto на його писання і деяким так таки й ніколи не дала побачити світу. Індивідуальність сувора і суцільна, котра своєю щирістю й глибоким відданням змушує забувати і її наукову зарозумілість, і односторонність судів, в ім’я пієтизму до наукової правди, котрій служила.

Спомини одного з ближчих до Голубінського людей, повірника його інтимних розмов, котрому він диктував свої спогади в останніх рухах, появившися недавно [В «Журнале Мин[истерства] нар[одного] просв[ещения]», 1912, V, стаття С.Смірнова.], додали різні характеристичні подробиці до сеї цікавої і рідкої фігури – але основні прикмети її проступали так виразно в писаннях покійного історика, завдяки його суб’єктивізмові, котрого він не цурався і не стидався, – що в головних рисах ся індивідуальність доста ясно вирисовувалася перед всяким, хто уважно слідив за його науковою діяльністю.

Євген Пєсков, в школі тодішнім звичаєм перейменований на Голубінського – на честь земляка, професора Моск[овської] академії Ф.Голубінського, родився в 1834 р. в священичій родині в глухім куті Костромської губ[ернії]. Перейшовши тяжку школу в лютій Солигалицькій бурсі, з Костромської семінарії був післаний до Московської академії, де своїми здібностями і працею звернув на себе увагу звісного історика церкви професора Горського.

Обережний, в школі Філарета вихований професор пробачав талановитому учневі його критичний, опозиційний дух, що так тяжко суперечив напрямові духовної російської школи. Підправивши від себе «полицейским красноречием» (як висловлявся Голубінський) його курсову працю про політику візантійського правительства против єретиків, Горський добився, що його учень дістав степінь магістра і по недовгій службі при семінарії був приділений бакалавром (доцентом) до Московської академії при його катедрі історії «русской церкви». Голубінському було тоді 27 літ.

З незвичайним завзяттям узявся він до студій над сим слабо розробленим тоді до офіціальних вимог і точок погляду приноровленим предметом. Він поставив своїм завданням, ділом свого життя – написати історію русской церкви» до синодальних часів з становища наукового, критичного. Свої profession de foi [кредо; переконання] історика він виложив з нагоди одної критики, висловившись непримиренним противником «истории тупой и лгущей», котра загніздилася в офіціальній церковній науці, а поборником «истории настоящей, которая стремится к тому, чтобы по возможности верно и по возможности обстоятельно узнавать прошлое и потом стараться так же верно и обстоятельно воспроизводить его». Сі слова не були фразою в його устах, але з такими щирими змаганнями тяжка була доля в тій духовній школі, в яку він попав і в якій судилося йому зіставатися до кінця.

Його перша велика праця – немов перший вступ до задуманої історії «русской церкви» – монографія про Кирила і Мефодія (1867), предложена в рукописі на премію Академії наук, була дуже прихильно оцінена Срезневським і нагороджена великою премією – але «по обставинам цензурним» не могла бути надрукована і зісталася в рукописі по нинішній день.

Щасливіша була його друга праця – «Кратний очерк истории церквей болгарской, сербской и румынской» (1871); вона була надрукована і не стягнула ніяких репресій на автора, навпаки – він дістав відпустку і засоби на наукову подорож до Греції й слов’янських земель. Вернувшись з сеї подорожі, яку використав для ознайомлення з церковною археологією і сучасним церковним життям православних і католицьких земель, Голубінський з новою енергією взявся до головної праці – історії «русской церкви» і до 1880 р. була готова перша частина її, два великі томи, що обіймали добу домонгольську.

Але видати їх удалося тільки завдяки Макарію, тодішньому московському митрополитові, що не тільки знайшов кошти на се видання, але і оборонив його від атак духовної цензури: добився того, що сю працю пропущено і Голубінському признано за докторську дисертацію. Невважаючи, одначе, на митрополичу протекцію, в синодальних і взагалі офіціальних сферах її критичним «руїнним» характером і «публіцистичною» закраскою були в високій мірі невдоволені. Синод спеціальним указом поручив духовним академіям не признавати наукових степенів (магістра і доктора) за праці, які не мають своєю безпосередньою метою оборони правовірності і авторитета Православної церкви.

Победоносцев, всесильний управитель Православної церкви, був невдоволений критикою канонізованих в російській церкві легенд про побут на Русі апост[ола] Андрія, про Володимирове хрещення. Коли скоро потім умер митр[ополит] Макарій, заговорили навіть про видалення Голубінського з служби; до сього не дійшло, але Голубінський зістався під знаком неласки. Победоносцев заборонив святкувати як-небудь 25-літній ювілей його діяльності; цензура не пропускала його писань; навіть в академічнім органі не удалось йому надрукувати продовження своєї «Історії» – вона спіткнулася на митр[ополиті] Алексії в 1893 p.

Все се не минуло без сліду на Голубінськім, при його вдачі і переконаннях. Тяжко працюючи, він вів життя анахорета, не підтримуючи ніяких особистих відносин, не буваючи між людьми. Аудиторії він не любив і не цінив; не маючи здібностей і темпераменту лектора, не мав популярності і не шукав її. А одиноку дорогу, на котрій він єднався з ширшим науковим світом, загороджувала йому цензура. Він не скапітулював перед нею, але його духові сили ослабли, вломилися в таких неприхильних обставинах. Коли обставини покращали для нього – се було вже занадто пізно, того давнього Голубінського вже не було.

В 1900 р. московські «Чтения» під своєю цензурою надрукували першу половину другої частини його праці, присвячену історії Володимиро-Московської митрополії до пол[овини] XVI в. Книжка ся була переслана Победоносцеву і зробила на нього дуже приємне враження; з неприхильника Голубінського він зробився прихильником, радив московському товариству друкувати історію Голубінського далі; синодальні органи перемінили зараз тон супроти нього. Утішений Голубінський поспішив передрукувати в московських «Чтениях» перші томи історії, котрих давно вже не було в продажі, й історію канонізації (1901 – 1904) і став ладити до друку другий том володимиро-московської доби. Але сил не було, і скоро він мусив облишити сю роботу, зробивши на рукописі отсю приписку:

«В має 1904-го года, по приезде домой из Петербурга, я принялся было за приготовление к печати 2-ой половины II тома И. Р. Ц… Но вскоре увидел свое старческое бессилие сделать дело и оставил его. Да простит меня Бог и да простят люди, которых интересует дело! Е.Голубинский. 29-го мая 1904».

(Сей том друкується тепер в такім виді, як він тоді лишився в московських «Чтениях»).

Се був уже початок кінця. Очі сліпли – покійний став диктувати свої спомини, але далі почала пропадати пам’ять. П’ять останніх літ були властиво агонією. Покійний скучав таким прикрим життям, жадно бажав смерті, і нарешті упокоївся 7 (20) січня. Поховано його поруч його учителя А. Горського.

Piéce de resistance [головною справою] покійного зісталася його історія церкви домонгольської доби. Вона викликала незвичайне заінтересування, була просто-таки розхоплена і зробила дуже сильне враження в наукових кругах і в публіці. При тім центральнім значенні, яке в домонгольській добі мала церква, Голубінському прийшлося порушити цілий ряд важних питань і з політичної історії, і з культурного життя, і в сфері оцінки джерел, і в історії письменства, і він не відступав перед ними, скрізь вносячи свій безоглядний критицизм, скрізь перепробовуючи дотеперішні погляди і на розвалинах ходячих гадок будуючи сміло власні здогади або на підставі порівнянь, аналогій і пережитків церковного життя місцевого і грецького заповняючи прогалини там, де не ставало джерел, де уривалися свідоцтва сучасних пам’яток.

Критичний дотеп, полемічний темперамент, той жар, котрий вносив він не раз в розслід дуже сухих і спеціальних тем, в котрих він, одначе, жив всім своїм життям, весь переносячись в епоху, – незвичайно впливали на читача. Живий, дотепний виклад, жваві екскурси в новіші пережитки старого життя – підтримували інтерес, з котрими читались сі грубі томи, – як рідко яка наукова лектура.

І тепер, коли вже багато з тих здогадів показались помилковими, коли в інших питаннях нові дані дали інші розв’язки старих загадок, коли різні проблеми історичного досліду і ставляться і рішаються інакше, ся праця Голубінського все-таки зістається одним з найвизначніших утворів і, мабуть, довго не буде заступлена чимсь рівно ж талановитим. При тім, оскільки історія церкви в домонгольській добі головно розвивається в українських землях, в українських культурних центрах, мала і має ся праця великий інтерес і вартість також для нашої науки.

Друга частина, чи другий том, як її назвав Голубінський, не тільки для нас не має того інтересу, як перша, але і сама по собі стоїть далеко нижче від першої. Хоч автор і каже, що другу частину він приладив до друку слідом за першою, але між ними ціла безодня. Нема вже того могутнього критицизму, того розмаху мислі, тої сміливої, одноцільної концепції. Історія церковного життя перемінена в історію ієрархії, галерею митрополитів, і в міру того як різні землі виходили з ієрархічної власті сих митрополитів, виходять вони і з поля досліду автора.

Побачим, наскільки другий том сеї праці, не виданий за життя автора та присвячений оглядові організації церкви і різних сторін церковного життя, пригадає нам блискучого автора історії домонгольської доби. Але й сеї останньої досить буде для довгої й тривкої його слави.

Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М. Пам’яті Євгена Голубінського // ЗНТШ. – Львів, 1912. – Т. CVIII. – Кн. III. – С. 140-145.

Голубінський Євген Євстигнеєвич (народився 28.02.1834 р. у с.Матвєєвка Кологривського повіту Костромської губ. – помер 7(20).01.1912 р. у м.Сергієв Посад) – відомий російський історик церкви. У 1870 – 1881 pp. – екстраординарний, у 1881 – 1895 pp. – ординарний професор Московської духовної академії, дійсний член Петербурзької академії наук (1903).

Бібліографія праць Є.Голубінського: Голубинский Евгений Евстигнеевич // Материалы для биографического словаря действительных членов Императорской академии наук. – Петроград, 1915. – Т. III. – Часть первая: А – Л. – С. 218 – 226; Попов К.М. Список трудов академика Е.Е.Голубинского (1859 – 1911) // Отчет о деятельности Отделения русского языка и словесности Имп. академии наук за 1912. – СПб., 1912. – С. 1-32.

Література: Бродович И.А. Е.Е.Голубинский (Песков)// Сборник Харьковского историко-филологического общества. – Харьков, 1913. – Т. 19. – С. 299 – 315; Голубинский Е.Е. Воспоминания [Записаны С.И.Смирновым]. – Кострома, 1923. – П+80 с.;Ковба И.Ф. Памяти Е.Е.Голубинского // Университетские известия. – К., 1914. – № 10. – Прибавление 2. – С. 27-45; Платонов А.А. Голубинский Евгений Евстигнеевич // Отечественная история. История с древнейших времен до 1917 года. Энциклопедия. – Том первый: А – Д. – М., 1994. – С. 587 – 588; Приселков М.Д. Памяти Е.Е.Голубинского // Известия Отделения русского языка и словесности. – СПб., 1912. – Т. 17. – Кн. 2. – С. 145 – 155; Рогов А.И. Голубинский Евгений Евстигнеевич // Славяноведение в дореволюционной России. Биобиблиографический словарь. – М., 1979. – С. 127 – 128; Смирнов С. Е.Е. Голубинский (Некролог) // Журнал Министерства народного просвещения. – СПб., 1912. – № 5. – С. 17 – 43; Филевский И.И. Памяти академика проф. Е.Е.Голубинского // Вестник Харьковского историко-филологического общества. – Харьков, 1912. – Вып. 2. – С. 13 – 21.

Самі собою стають поруч себе сі два представники великоруської історичної науки – Ключевський і Голубінський – у житті їм доводилося часто пересікатися. Наприклад, В.Ключевський був офіційним опонентом Є.Голубінського на захисті докторської дисертації. Окрім позитивної оцінки праці він зупинявся і на недоліках, наголошуючи, що Є.Голубінський надмірно критикує джерела, а також розглядає історико-церковні явища відірвано від історичних умов, у яких вони виникали (Смирнов С. Е.Е.Голубинский (Некролог). – С. 42).

до кінця життя приходилося воювати з духовною цензурою… – див. перелік праць, які через цензуру важко було опублікувати: Смирнов С. Е.Е.Голубинский (Некролог). – С. 29-30.

…на честь земляка, професора Моск[овської] академії Ф.Голубінського… – Голубінський Федір Олександрович (1797 – 1854) – відомий російський філософ, засновник російської теоретичної філософії. За життя опублікував лише одну працю. Від 1868 р. учні Ф.Голубінського розпочали друкувати його спадщину, завдяки якій він став відомим філософом.

…був післаний до Московської академії – у Московській духовній академії навчався з 1854 по 1858 pp. під керівництвом Горського Олександра Васильовича (1814 – 1875) – відомого історика церкви й археографа, ректора академії (1864 – 1875), дослідника рукописів церковного походження, біографій митрополитів тощо.

…його курсову працю про політику візантійського правительства против єретиків… дістав степінь магістра… – Є.Голубінський отримав науковий ступінь магістра богослов’я 10 лютого 1859 р. за працю: Об образе действования православных государей греко-римских в IV, V и VI веках в пользу церкви, против еретиков и раскольников // Прибавление к изучению Творений Святых Отцов в русском переводе. – М, 1859. – Ч. XVIII. – С. 49-115. Окремою відбиткою: М., 1859, друге видання: М., 1860. Цю роботу О.Горський значно поправив у стилі «полицейского красноречия» перед тим, як представити її московському митрополитові Філарету (Смирнов С. Е.Е.Голубинский (Некролог). – С. 21 – 22).

…по недовгій службі при семінарії був приділений бакалавром (доцентом) до Московської академії… – у вересні 1859 р. призначений бібліотекарем і викладачем у Віфанській духовній семінарії. 12 січня 1861 р. переведений до Московської духовної академії бакалавром церковної історії і німецької мови (Голубинский Евгений Евстигнеевич // Материалы для биографического словаря. – С. 218).

…монографія про Кирила і Мефодія (1867)… – йдеться про неопубліко-вану працю «Константин и Мефодий, Апостолы славянские», за яку у 1869 р. від Петербурзької академії наук він отримав премію графа Уварова (Голубинский Евгений Евстигнеевич // Материалы для биографического словаря. – С. 218).

…»Краткий очерк истории церквей болгарской, сербской и румынской» (1871)… – йдеться про працю: Короткий очерк истории православных церквей Болгарской, Сербской и Румынской, или Молдо-Валашской. – М., 1871.

…він дістав відпустку і засоби на наукову подорож до Греції й слов’янських земель – подорож розпочалася у травні 1872 р. і тривала півтора року. За цей час Є.Голубінський ознайомився із церковним життям і рукописними пам’ятками Греції, Сербії, Італії, Єрусалима та інших місцевостей (Смирнов С. Е.Е.Голубинский (Некролог). – С. 21).

…удалося тільки завдяки Макарію, тодішньому московському митрополитові… – книга викликала негативні відгуки в Синоді і лише після наполягання митрополита Макарія, 5 червня 1881 p., Є.Голубінський був затверджений у науковому ступені доктора богослов’я. (Смирнов С. Е.Е.Голубинский (Некролог). – С. 26).

…працю пропущено і Голубінському признано за докторську дисертацію – праця з історії Руської церкви вийшла під назвою: История Русской Церкви. Том. І. Период первый, Киевский или домонгольский. Первая половина тома. – М., 1880; Изд. 2-е, испр. и допол. – М., 1901; Вторая половина тома. – М., 1881; Изд. 2-е, испр. и допол. – М., 1904. Наукові та церковні кола активно відгукнулися фактично на першу історію церкви під критичним кутом зору. На перший півтом написали 21 рецензію, на другий півтом – 6. Детальніше див.: Голубинский Евгений Евстигнеевич // Материалы для биографического словаря. – С. 220. 16 грудня він захистив докторську дисертацію, а згодом отримав Уварівську премію (Там само. – С. 218-219).

…були в високій мірі невдоволені – наприклад, Барсов Е.В. Письмо профессору Е.Е. Голубинскому с возражениями на его книгу: История Русской Церкви. Том. І. Период первый, Киевский или домонгольский. Первая половина тома. – М., 1880 // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских. – М., 1882. – Кн. III. – Отд. V. – С. 43 – 56; Грацианский В. Мнимо-исчезнувший город, или как ошибаются иногда ученые русские историки // Древняя и Новая Россия. – М., 1880. – Т. XVII. – № 8. – С. 804-809.

Побєдоносцев, всесильний управитель Православної церкви… – Побєдоносцев Костянтин Петрович (1827 – 1907 pp.) – російський державний діяч, юрист. У 1860 – 1865 pp. – професор кафедри цивільного права Московського університету. Вчитель законодавства престолонаслідників великих князів Олександра Олександровича і Миколи Олександровича, на яких мав значний вплив. У 1882 – 1905 pp. – обер-прокурор Синоду. Автор праць «Курс цивільного права», т. 1 – 3 (1896); «Московський збірник» (1896) та ін.

…вона спіткнулася на митр[ополиті] Алексії в 1893 р. – Алексій (до постригу Лавров-Платонов Олександр Федорович) (1829 – ?) – церковний діяч, професор церковного законодавства, від 1885 р. єпископ Литовський і Віленський.

…не маючи здібностей і темпераменту лектора, не мав популярності і не шукав її – детальніше про викладацькі здібності Є.Голубінського див.: Смирнов С. Е.Е.Голубинский (Некролог). – С. 24.

В 1900 р. московські «Чтения» під своєю цензурою надрукували першу половину другої частини його праці… – йдеться про: История Русской Церкви. Период второй, Московский. Том II, от нашествия монголов до митрополита Макария включительно. Первая половина тома // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских. – М., 1900. – Кн. 1 (192-я). Окремою книгою. – М., 1900.

…й історію канонізації (1901 – 1904)… – йдеться про: История канонизации святых в Русской Церкви. Изд. 2-е испр. и допол. – М., 1904.

(Сей том друкується тепер в такім виді, як він тоді лишився в московських «Чтениях») – окремою книгою був надрукований: История Русской Церкви. Период второй, Московский. Том II, от нашествия монголов до митрополита Макария включительно. Вторая половина тома // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских. – М., 1916.

А. Фелонюк

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 570 – 574.