Пам’яті Якова Шульгина
Михайло Грушевський
Дня 14 (27) падолиста 1911 р. відійшов від нас дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка [Прийнято на засіданні Історичної секції 27 лютого 1912 р.] і Київського українського наукового товариства Яков Шульгин, один з характеристичнішпх представників українського життя 1870-х pp., визначний український історик і чоловік пам’ятний ідеалістичним настроєм і чистотою свого характеру.
Потомок щирого українського роду, в якім живо заховувалися етнографічні й українофільські традиції, Яков Миколайович Шульгин, рано стративши батька, мав щастя виховуватися в домі свого дядька – одного з найвизначніших представників тодішніх київських наукових, поступових кругів професора Київського університету Віталія Яковлевича Шульгина. Не маючи власної родини, Віт[алій] Шульгин щиро займався сім’єю свого брата і дуже дбав про розвій та освіту свого племінника. Початки свідомості малого Якова (родженого р. 1851) припали на пам’ятні часи загального суспільного розбудження Росії по кримській війні, і дім його дядька відбивав в собі дуже живо тодішні хвилі загального піднесення.
Вчитися йому довелося в найбільш поступовій з київських гімназій, другій, – котрою кермував один з ініціаторів київських недільних шкіл Слєпушкін, а вчило там немало визначних потім учених й педагогів (між іншими Драгоманів і Житецький). Під впливами дядька інтереси Якова Ш[ульгина] рано звернулися до історичних наук, і потім вони були підтримані як гімназичною, так і університетською наукою: вступивши до Київського університету, Яков Ш[ульгин] працював під проводом Антоновича і Драгоманова; заразом, одначе, пильно віддавався також педагогічній роботі, вважаючи її завданням свого життя, й багато працював по різних початкових школах.
Одержавши в тім часі невеликий спадок, він відділив з своєї частки тільки деяку суму на довершення своєї освіти, з решти ж утворив невеличкий фонд, що мав служити на заснування українських народних шкіл, скоро тільки буде на те спромога. Сам же покійник, скінчивши 1874 р. університет, виїхав у довшу подорож за кордон; розширяв свої наукові відомості, слухаючи виклади по різних університетах, і приглядався до суспільно-політичних відносин (з подорожі сеї посилав і кореспонденції до різних газет). Між іншим зблизившись до українських емігрантів, що осідали тоді в Женеві з Драгомановим на чолі, Ш[ульгин] став брати участь в їх виданнях, і пізніше на сі женевські українські видання був обернений шкільний фонд Як. Шульгина, з огляду, що на відкриття українських шкіл не було близької надії.
Вернувшись з подорожі, покійний почав шукати собі занять по серцю – ділив свій час між педагогічною роботою і газетною, спочатку в Києві, потім в Одесі; але перше ніж наладилося його життя, спала на нього пригода, яка розбила всі його плани: 1879 р. його вислано «адміністративним порядком» з Одеси на Сибір і там протримано без усякої причини чотири роки! Се тяжке заслання сильно підірвало і без того несильне здоров’я покійника, а, крім того, коли його нарешті повернено, – закрило йому дорогу до школи яко неблагонадьожному. Одначе ся неможливість віддатися педагогічній роботі з тим більшою силою звернула покійного до занять наукових, історичних.
Приїхавши з заслання до Києва і займаючись тут приватними лекціями, він зайнявся студіями над історією України XVII – XVIII в., і власне що зроблено було ним на історичнім полі, зроблено в сім часі, від повороту з заслання до виїзду з Києва на службу до Єлисаветграда.
Я.Ш[ульгин] зайнявся ближче т. зв. «Коденською книгою» – протоколами воєнно-судної комісії, що судила в м.Кодні людей, замішаних в гайдамацтві в pp. 1769 – 1771, і при загальній бідності документального матеріалу для історії Коліївщини становить дуже важне джерело для пізнання її.
Заразом виясняючи собі неясне становище Росії в сій історії, Я.Ш[ульгин] спинився взагалі над трагічним конфліктом українського громадянства з політикою російського правительства: контрастом великої віри українців в прихильність московського царя і надій, які покладали вони, особливо народні маси, на поміч московського правительства, – і тих гірших розчарувань, які їм ся політика принесла.
Як довідуємося від близьких приятелів покійного [Спомини В. Ів. Щербини – виходять в X кн. «Записок» Київського наукового товариства], він представляв собі план своєї праці в трьох частинах: а) відносини російського правительства до Гетьманщини після р. 1654; б) відносини російського правительства до правобережних українців, що зісталися під Польщею; в) «непорозуміння 1768 p.».
Таким чином, се криваве «непорозуміння», коли український нарід підіймався в тім переконанні, що чинить волю російського правительства і дістане від нього поміч для визволення від Польщі, і був за те криваво приборканий російським правительством на спілку в польським, – в обробленні покійного мало являтися завершенням цілого ланцюга таких «непорозумінь», які почали виникати зараз же після 1654 р.
З задуманої таким чином трилогії покійний насамперед обробив огляд відносин чи конфліктів російського правительства до Гетьманщини, на грунті політичнім і соціальнім. Але хоч огляд сей написано дуже лагідно й обережно, все-таки він не побачив світу в Росії (тодішня «Киевская старина» Ф.Лебединцева його не прийняла, і надрукований з сеї праці був тільки один розділ в часоп[писі] «Северный вестник», 1887). Праця ся вийшла згодом уже в 1899 р. в наших «Записках» (т. XXIX і XXX).
Друга частина, де автор, очевидно, мав між іншим спинитися на відносинах російського правительства до Палієвої козаччини і до гайдамаччини 1734 p., що дав такі сильні аналогії до Коліївщини, – зісталася ненаписаною. Покійний взявся просто до оброблення історії Коліївщини для нової «Киевской старины», веденої Старою громадою, до котрої він стояв дуже близько. В 1890 р. тут і появилася головна праця покійного: «Очерк Колиивщины по неизданным и изданным документам 1768 и ближайших годов» (вийшла того ж року осібно, потім переложена і по-українськи в XX т. «[Руської] історичної бібліотеки»).
Праця ся оперта головно на студіюванні коденської книги; мемуарну польську літературу Коліївщини покійний, зовсім справедливо, цінив дуже невисоко і відсунув на другий план. На підставі зібраного матеріалу покійний історик насамперед подає відомості про ватажків і військову організацію гайдамаків, стараючись вияснити одноцільність і організованість руху, далі спиняється над участю різних народних елементів в нім: селян місцевих, гетьманців, запорожців; описує репресії польські і вкінці – відносини до Коліївщини російського правительства і різних російських діячів; ся остання глава має вповні відмінний характер і власне входить в той загальний план українсько-російських непорозумінь, задуманий автором.
Перетяження документальними подробицями, які автор, не маючи змоги видати свого актового матеріалу осібно, вводив до тексту, і деякий брак суцільності і прозорості викладу були причиною, що ся праця покійного автора не знайшла ширшого розповсюднення, але в наукових кругах була прийнята прихильно і зісталася досі головною працею з історії Коліївщини. Тільки з боку польських істориків погляд на Коліївщину, як прояв соціального і національного протесту – безпосереднє продовження козаччини, проведений покійним у сій праці, викликав гострі атаки, на котрі відповідав і автор, і редакція «К[иевской] старины» (властиво Антонович).
Для характеристики історичних поглядів покійного характеристична також невеличка його статейка про П.Полуботка в «К[иевской] старине» 1890 p. Вона мала служити певною поправкою до різкого осуду діяльності Полуботка, даного Лазаревським всупереч традиційним поглядам на нього, підтриманих Костомаровим.
Признаючи Полуботка сином свого часу, так що його господарство було тільки типовим тодішнім старшинським господарством тих часів, покійний висував ідейні мотиви суспільної діяльності Полуботка, і хоч кінець кінцем не важився зняти з нього обвинувачень за його приватну діяльність і зіставив його людиною негарною, «гріховним сином свого часу», але все-таки, хоч і в дуже обережній формі, старався зрівноважити сей осуд признанням безкорисних, патріотичних побудок в його політичних виступах.
Ся цінна і дуже сильна як на неприхильні обставини наукова робота покійного урвалася з початком 1890-х pp. З приватних лекцій трудно було прогодувати родину, а взявши посаду в єлисаветградськім відділі державного банку, покійний не міг в сій глухій провінції вести далі своїх наукових занять. Аж 1899 р. він покинув сю службу і вернувся до Києва: його неблагонадьожність була нарешті забута і він міг почати педагогічну діяльність – рівно через 25 літ по скінченні університету, коли його товариші вже вислужували пенсію.
Спочатку він вчив в одній з приватних гімназій, потім дістав посаду в державній «першій» гімназії, де вчив до самої смерті. На сей час припадає його участь в наших виданнях: він надрукував тоді в «Записках» згадану свою давнішу працю «Україна після 1654 року» (1899), статтю про свого єлисаветградського приятеля В.Ястребова, з нагоди його смерті (Ibid., XXX, 1899) і ширше справоздання з книги Еварницького «По следам запорожцев» (т. XXXIV, 1900) – все підписане буквами Л. Ч.
Пізніше педагогічна робота забрала всю енергію покійного – та й сили вже були не ті, підірвані всякими недогодами. Покійний близько стояв до українського життя, інтересувався ним живо, був одним з ближчих учасників заснування «Українського наукового товариства» в Києві, засідав в його раді, – але працювати науково не мав уже сил.
Проте ніхто не думав, що кінець його такий близький. Нагло на лекції в гімназії дістав він серцеву атаку, потім іще в додаток, коли його відвозили додому з гімназіального шпиталю трамваєм (!), сильно перестудився і за кілька день його не стало.
Честь його пам’яті!..
Примітки
Публікується за виданням: Грушевський М. Пам’яті Якова Шульгина // ЗНТШ. – Львів, 1912. – Т. CVII. – Кн. I. – С. 5-9; Передрук // Збірник на пошану Олександра Яковича Шульгина (1889 – 1960) // ЗНТШ. – Париж; Мюнхен, 1969. – Т. CLXXXVI. – С. 169-174. Автограф зберігається в: ЦДІА України в Києві. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 244, арк. 35 – 39 зв.
Шульгин Яків Миколайович (народився 19.02.1851 р. у Києві – помер 27.11.1911 р. у Києві, похований на Байковому кладовищі) – український історик, педагог і громадський діяч. Дослідник історії Коліївщини.
Бібліографія праць Я.Шульгина: Іщук-Пазуляк Н. Яків Миколайович Шульгин // 125 років київської української академічної традиції / Ред. М.Антонович. – Нью-Йорк, 1993. – С. 217.
Література: Жуковський А. Шульгин Яків // Енциклопедія українознавства. Перевидання в Україні. – Львів, 2000. – Т. 10. – С. 3903; Є[фре]мов С. «Євангельський юноша» – Пам’яті Якова Шульгина // Рада. – К., 1911. – Ч. 259; Іщук-Пазуляк Н. Яків Миколайович Шульгин // 125 років київської української академічної традиції / Ред. М.Антонович. – Нью-Йорк, 1993. – С. 195 – 218; Нарізний С. Я.М.Шульгин і його наукова праця // Наша культура. – Варшава, 1937. – Кн. 4 (24). – С. 209-216; Кн. 6-7 (26-27). – С. 302-310; Погорельська Л. Яків Шульгин // Тризуб. – Париж, 1931. – Ч. 49-50. – С. 8-11; Т-ро П.Є. Пам’яті Якова Миколайовича Шульгина (1851 – 1911) // Світло. – К., 1911. – Листопад. – С. 63 – 64; Уривки із спогадів Олександра Яковича Шульгина // Збірник на пошану Олександра Яковича Шульгина (1889 – 1960) // ЗНТШ. – Париж; Мюнхен, 1969. – Т. CLXXXVI. – С. 226-256; Щербина В. Пам’яті Якова Шульгина (з портретом) // Записки Українського наукового товариства в Київі. – К., 1912. – Кн. X. – С. 5-13.
…дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка і Київського українського наукового товариства… – Я.Шульгина обрали дійсним членом НТШ серед перших кандидатів 1 червня 1899 р. (Хроніка НТШ. – Львів, 1900. – Ч.1. – С. 15, 63). 29 квітня 1906 p., коли відбулося перше засідання Українського наукового товариства в Києві, він став членом бюро і заступником секретаря (Грушевський М. Українське наукове товариство в Київі і його наукове видавництво // Записки Українського наукового товариства в Київі. – К., 1908. – Кн. І. – С. 5).
Потомок щирого українського роду… – О.Оглоблин припускав, що рід Шульгиних походив із міщанського або міщансько-козацького середовища м.Хорол (Полтавщина) (Оглоблин О. Предки Олександра Яковича Шульгина // Збірник на пошану Олександра Яковича Шульгина (1889 – 1960) // ЗНТШ. – Париж; Мюнхен, 1969. – Т. CLXXXVI. – С. 67). Дід Якова зрусифікував прізвище Шульга, додавши закінчення -ин. Представники старшої гілки роду були відомими українофобами – це Віталій Шульгин, засновник і редактор газети «Киевлянин» та його син, двоюрідний брат Якова, Василь Шульгин (1878 – 1976) – відомий російський націоналіст, політичний діяч, автор публіцистики антиукраїнського спрямування.
…професора Київського університету Віталія Яковлевича Шульгина – Шульгин Віталій Якович (1822 – 1878) – магістр російської історії, екстраординарний професор кафедри всесвітньої історії Київського університету (1858 – 1862). Автор підручників із всесвітньої історії для середніх шкіл, наукових праць «Південно-Західний край в останнє двадцятип’ятиліття» (1865), «Історія Університету Св. Володимира за перше 25-ліття його діяльності» (l860) та ін. Засновник та редактор монархічної газети «Киевлянин» (1864 – 1878). Його консервативна позиція спричинила напруження стосунків із племінником, що зрештою призвело до розриву стосунків. Зі спогадів його товариша і родича В.Щербини довідуємося, що він згодом шкодував про це (Щербина В. Пам’яті Якова Шульгина. – С. 5).
Вчитися йому довелося в найбільш поступовій з київських гімназій, другій… – навчався в гімназії у 1862 – 1869 pp., де вчителями були П.Житецький, М.Драгоманов, М.Владимирський-Буданов, А.Юркевич (Щербина В. Пам’яті Якова Шульгина. – С. 6).
…з ініціаторів київських недільних шкіл Слєпушкін… – Слєпушкін І.І. разом із проф. Київського університету П.Павловим провадили офіційний нагляд за діяльністю першої в Росії недільної школи, відкритої у Києві 11 жовтня 1859 р. (Струнина Л. Первые Воскресенские школы в Киеве // Киевская старина. – К., 1898. – – № 5. – С. 290). На час навчання Я.Шульгина І.Слєпушкін був директором гімназії.
…вступивши до Київського університету… – закінчив університет у 1874 p. Наукові дослідження проводив під керівництвом В.Антоновича, М.Драгоманова, М.Бунге.
…пильно віддавався також педагогічній роботі – про педагогічний потяг Я.Шульгина див.: Щербина В. Пам’яті Якова Шульгина. – С. 7.
Одержавши в тім часі невеликий спадок… – спадок обчислювався в сумі 15 000 карбованців.
…утворив невеличкий фонд… – фонд із капіталом у сумі 12 000 карбованців планував витратити їх на відкриття середніх шкіл, але, зважаючи на посилення репресій проти української інтелігенції, вирішив скерувати кошти на видання журналу «Громада», який у 1878 р. у Женеві розпочав видавати М.Драгоманов (Іщук-Пазуляк Н. Яків Миколайович Шульгин. – С. 198-199).
…розширяв свої наукові відомості, слухаючи виклади по різних університетах… – 3 000 карбованців Я.Шульгин витратив на удосконалення своєї освіти за кордоном. Він з цією метою близько двох років перебував у Відні, Мюнхені, Страсбурзі, Парижі. Половину цього часу провів у Женеві, де допомагав видавати «Громаду» (Щербина В. Пам’яті Якова Шульгина. – С. 7 – 8).
…1879 p. його вислано «адміністративним порядком» з Одеси на Сибір… – повернувшись восени 1878 р. до Києва, Я.Шульгин короткий час працював у «Киевском телеграфе», згодом переїхав до Одеси, де крім педагогічної роботи проводив підпільну діяльність з видання нелегальної періодики, познайомився із революціонерами А.Желябовим, В.Мальованим, І.Житецьким та ін. У липні 1879 р. їх заарештували, безпосередньо Я.Шульгину присудили п’ять років заслання до Сибіру (Єнисейськ). Детальніше про різні версії арешту див.: Іщук-Пазуляк Н. Яків Миколайович Шульгин. – С. 201.
…тільки один розділ в часоп[исі] «Северный вестник»… – див.: Северный вестник. – СПб., 1887. – № 6.
Праця ся вийшла згодом уже в 1899 р. в наших «Записках» – йдеться про працю: Україна після 1654 року. Історичний начерк // ЗНТШ. – Львів, 1899. – Т. XXIX. – Кн. III. – С. 1-13; Т. XXX. – Кн. IV. – С. 14-67.
Покійний взявся просто до оброблення історії Коліївщини для нової «Киевской старины», веденої Старою громадою, до котрої він стояв дуже близько – очевидно, після закінчення університету Я.Шульгин тісно розпочав співпрацювати із Старою громадою. Із спогадів О.Лотоцького довідуємось, що він брав активну участь у її діяльності у 1870-х pp. (Нарізний С. Я.М.Шульгин і його наукова праця. – С. 214). Після повернення із Єлисаветграда в 1899 р. він знову активно співпрацює із нею, готуючи українсько-російський словник, організовуючи видавництво «Вік», тощо. (Там само. – С. 215).
«Очерк Колиивщины» – йдеться про працю: Очерк Колиивщины по неизданным и изданным документам 1768 и ближайших годов // Киевская старина. – К., 1890. – № 2. – С. 185-220; № 3. – С. 381-418; № 4. – С. 22-52; № 5. – С 263-306; № 6. – С. 409-426; № 7. – С. 1-21; № 8. – С. 192 – 223. Окремою книгою. – К., 1890. – 209 с. Огляд змісту роботи див.: Щербина В. Пам’яті Якова Шульгина. – С. 10 – 12; Іщук-Пазуляк Н. Яків Миколайович Шульгин. – С. 206 – 211; Нарізний С. Я.М.Шульгин і його наукова праця. – С.304 – 307.
…в наукових кругах була прийнята прихильно і зісталася досі головною працею з історії Коліївщини – див., наприклад: [Огляд]: Шульгин Я. Очерк Колиивщины по неизданным и изданным документам 1768 и ближайших годов. – К., 1890 // Журнал Министерства народного просвещения. – СПб., 1891. – № 1. – С. 242-243.
Автор огляду жалкує з того приводу, що Я.Шульгин не використав ширшої джерельної бази. Однак загалом відгук позитивний і його автор наголошує: «У Шульгина було достатньо матеріалу… із головнішими його висновками, здається, слід згодитися» (Там само. – С. 243). Важливим недоліком роботи, на думку рецензентів і пізніших істориків, які зверталися до цієї теми, була обмежена кількість джерел, використаних у дослідженні.
Я.Шульгин фактично використав лише одну Коденську книгу – протоколи польської військово-судової комісії, яку скликали в м. Кодня (Житомирщина) з метою винесення вироків полоненим та учасникам Коліївщини. С.Нарізний відповідає на закиди М. Грушевського щодо недоліків роботи Я.Шульгина. На перше зауваження – про важкий стиль праці, – він зауважує: «Треба признати, що виклад у Шульгина не дуже захоплюючий, але зате цілком речевий і незаплутаний». Щодо недостатньої кількості джерел, то С.Нарізний вважає, що автор, без сумніву, був ознайомлений із всіма матеріалами, «що тільки в його часи було знайдено». (Нарізний С. Я.М.Шульгин і його наукова праця. – С. 307).
Я.Шульгин сам свідомо надав другорядне значення у дослідженні польській мемуарній літературі, а офіційні документи російського походження йому були невідомі. Лише в 1920-х pp. їх увів до наукового обігу історик О.Гермайзе (Гермайзе О. Коліївщина в світлі новознайдених матеріалів // Україна. – К., 1924. – Кн. 1 – 2. – С. 19 – 81). Див. зауваження О.Гермайзе, висловлені до праці Я.Шульгина: Нарізний С. Я.М.Шульгин і його наукова праця. – С. 307 – 308.
Тільки з боку польських істориків… – див. рецензію відомого польського історика Т.Корзона: Korzon Т. Nowa książka о koliszczyźnie // Kwartalnik Historyczny. – Lwów, 1892. – R. VI. – S. 527 – 540.
Відповідь Я.Шульгина: Шульгин Я. «Правда» о колиивщине польского историка г. Кор-зона (По поводу его рецензии в № 3 «Kwartalnika Historycznego» за 1892 г. на «Очерк колиивщины» Я. Шульгина) // Киевская старина. – К., 1893. – № 1. – С. 126 – 160. Також: От редакции [Антонович В.] Несколько слов г. Корзону // Там само. – С. 161 – 166.
Критика Т.Корзона була націлена на кілька підставових положень, висловлених Я.Шульгиним. По-перше, на думку польського історика, гайдамацькому рухові не були властиві політичні, ідейні гасла, він носив розбійницький характер; по-друге – Коліївщина не була партизанською війною «за свободу, віру, правду і народність» (Korzon Т. Nowa książka о koliszczyźnie. – S. 534). «Чи той, хто грабує і мордує шляхту, ксьондзів і євреїв, веде «партизанську війну», метится «за віру і свою волю», бореться «за віру і правду», проводить «спробу оборонить родинний край»?» (Ibidem). Потім резюмує, що «гайдамацтво було простим розбоєм, де дикі прояви козацького своєвільства поєдналися із релігійним фанатизмом, утворивши справжній хаос у всякого роду відносинах» (Ibidem).
Я.Шульгин у відповіді Т.Корзону відстоює свою позицію, пишучи, що Коліївщина – «прояв самостійного усвідомленого протесту південно-російського селянства», «проявляючи свою жорстокість в народній боротьбі за віру і волю, вони зовсім не були виродками людства, якими вони здавалися і здаються багатьом полякам і п. Корзону» (ШульгинЯ. «Правда» о колиивщине польского историка г. Корзона. – С.141). У подібній тональності був написаний відгук від редакції «Киевской старины». Його автор В.Антонович зазначає, що «головне завдання польського історика має публіцистично звинувачувальний характер»(От редакции [Антонович В.] Несколько слов г. Корзону. – С. 162). Він пише, що буде готовий до подальшої полеміки тільки тоді, коли вона буде носити науковий характер і коли «польські історики відмовляться від політики «нервів», безперспективної на будь-якому грунті і зовсім недоцільної в науці» (Там само. – С. 166).
…статейка про П.Полуботка в «К[иевской] старине» 1890p. – йдеться про статтю: Павел Полуботок, полковник черниговский (1705 – 1724). К портрету // Киевская старина. – К., 1890. – № 12. – С. 522-538.
Вона мала служити певною поправкою до різкого осуду діяльності Полуботка– йдеться про статті: Лазаревский A.M. Павел Полуботок // Русский архив. – СПб., 1880. – Т. 1. – С. 137-209; Костомаров Н.И. Павел Полуботок // Русская старина. – СПб., 1876. – Кн. III. – С. 500 – 525.
Автор здебільшого поділяє точку зору О.Лазаревського щодо осуду діяльності П.Полуботка, «але вже квестіонує й можливість інших поглядів» (Нарізний С. Я.М.Шульгин і його наукова праця. – С. 309). Справа в тому, що О.Лазаревський оцінював діяльність козацької старшини загалом і П.Полуботка зокрема із народницьких позицій, зосереджуючись на соціально-економічній історії Гетьманщини, вважав її (старшину) визискувачами селянства, народу. Власне, тому він певною мірою однобоко розглядав постать П.Полуботка, відсуваючи його політичну діяльність на друге місце.
Спочатку він вчив в одній з приватних гімназій, потім дістав посаду в державній «першій» гімназії… – Я.Шульгин спершу отримав посаду вчителя у приватній гімназії Валькера. Згодом перейшов на педагогічну роботу до першої гімназії, як не парадоксально, за рекомендацією Д.Піхна, відомого українофоба, редактора газети «Киевлянин». Детальніше див.: Щербина В. Пам’яті Якова Шульгина. – С. 8 – 9.
…статтю про свого єлисаветградського приятеля В.Ястребова… – все підписане буквами Л.Ч Цей криптонім означав – «Любчин чоловік», тобто Любові Устимович, його дружини, яка активно допомагала йому в громадсько-педагогічній роботі (Іщук-Пазуляк Н. Яків Миколайович Шульгин. – С. 203). Йдеться про праці: Володимир Ястребов. Некролог // ЗНТШ. – Львів, 1899. – Т. XXIX. – Miscellanea. – С. 1-4; Рец. на публ.: Эварницкий Д. И. По следам Запорожцев. – СПб., 1898 // Там само. – Т. XXXIV. – Бібліографія. – С. 31 – 37. Окрім цих заміток і рецензій, Я.Шульгин подав ще дві: Г.Сковорода. Проба бібліографії // Там само. – Львів, 1897. – Т. XXX. – Miscellanea. – С. 1 – 4; Рец. на публ.: Пашутин А.Н. Исторический очерк г. Елисаветграда. – Елисаветград, 1897 // Там само. – Бібліографія. – С. 18-24.
…був одним з ближчих учасників заснування «Українського наукового товариства… – Я.Шульгин був членом бюро і історичної секції товариства (Хроніка Українського наукового товариства в Київі // Записки Українського наукового товариства у Київі. – К., 1909. – Кн. IV. – С 158; Кн. VII. – С. 113).
А. Фелонюк
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 575 – 578.