Ф.Леонтович – В.Ключевський – Д.Самоквасов
(некрологічні замітки)
Михайло Грушевський
Смерть визначного російського історика права В.Сергеєвича, котрого ми пом’янули в першій книжці за сей рік, зробила лихий початок, і за ним один по другім зійшов в могилу цілий ряд визначних російських істориків, досить близьких собі різними сторонами своєї наукової діяльності і більше або менше близьких нашій науці по тим питанням, котрим віддавали вони свої наукові студії.
Першим з них, в перших днях сього року (31/1 н[ового] с[тилю] – 21/ХІІ ст[арого] ст[илю]) зійшов зі світу вислужений професор, історик права Фед[ір] Ів[анович] Леонтович, за ним весною стратив Московський університет одного з найвизначніших своїх представників – незвичайно популярного професора історика Вас[иля] Осип[овича] Ключевського, і кілька місяців пізніше – історика й археолога, професора історії права й директора Архіву Міністерства юстиції Дм[итра] Як[овича] Самоквасова.
З них по характеру своїх занять був найближчим нашим науковим роботам, а міг би і повинен був бути навіть дуже близьким перший з них, Фед[ір] Леонтович. Українець з уродження, вихованець старого дореформеного Ніжинського ліцею, потім Київського університету, він працював тут під проводом звісного Іванишева, що звернув його увагу на історію суспільного устрою і права литовського і польсько-литовського. Се був час, коли під проводом того ж Іванишева розпочинав свою археографічну діяльність молодий Антонович, і Леонтович, зараз по скінченні університету приділений до викладів права, працював в сумежній з ним області суспільних відносин українських земель в литовсько-польську епоху.
Так з’явилися його перші студії, дуже важні на свій час і високо цінені в українських наукових кругах: «Крестьяне Юго-Западной Руси по литовскому праву XV и XVI вв.» (1863), «Историко-юридическое исследование о правах литовско-русских евреев» (1864) і «Русская Правда и Литовский Статут» (1865). Одначе ні в Києві, тим менше в Одесі, з її дуже слабким українським життям, куди Леонтович перейшов слідом (1863) на довгі часи, він не став ближче до сучасного українського життя і поволі віддалявся і від наукових питань, безпосередньо з ним зв’язаних. Очевидно, державна культура розірвала безпосередні зв’язки з українською стихією і він не знайшов їх і потім.
Діяльність його в Одесі, де він зістався майже повних тридцять літ, була різнородна – крім викладів історії права і теорії права державного, він був довго ректором, проректором, деканом факультету, директором торговельної школи, займав різні інші уряди, і для чисто наукових занять зіставало у нього менше часу, та й наукові його інтереси пішли в інший бік. Його займають початки суспільного і правного життя, аналогії в праві і устрою слов’янських племен, а далі й інших, не арійських народностей.
Чимале враження зробила й викликала великі надії його теорія про задругу як першу основу суспільного і політичного життя слов’янства, з котрої виріс, мовляв, суспільно-політичний устрій старої Русі. («О значении верви по Русской Правде и Полицкому Статуту сравнительно с задругою юго-западных славян», 1867, і ще більше – «Задружно-общинный характер политического быта дрейней Руси», 1874); в основі, одначе, сеї теорії лежали певні перебільшення в інтерпретації задружної форми, і сам Леонтович, очевидно, відбув неможливість розвинути свою теорію в усій повноті і так не докінчив своєї праці.
Так само не були доведені до кінця заняття економічним побутом слов’янським, розпочаті в зв’язку з виданнями звичайного права різних племен Росії (монголів, калмиків, кавказьких гірняків), котрими він займався в кінці 1870 і початках 1880-х pp.; він пізніше використав свій матеріал в статті-відчиті: «Арийские основы общественного быта древних славян» (1897), але для того часу сей огляд був уже зовсім перестарілим.
1892 р. Леонтович покинув Одесу і перейшов на місце Самоквасова в Варшаву. Тут не мав такого ширшого круга діяльності і, не вважаючи на значний уже вік, з великою енергією кинувся до наукової роботи, повертаючи до тих питань, що займали його в молоді літа, – суспільного устрою і правових відносин польсько-литовської доби. Першою працею на сім полі була брошура з приводу праці Бершадського про спадщинне право литовське після 1569 p.; можливо, що грандіозний процес, який викликав сю працю Бершадського, не зістався без впливу на сей поворот Леонтовича до колись близької йому сфери литовського права.
Але ся[к] чи інак Леонтович з сього часу почавши, з незвичайною енергією береться до студіювання суспільно-політичного укладу і правних відносин литовсько-польської доби і випускає цілий ряд праць в «Варшавских университ[етских] известиях», котрих редакцію вів, і в інших виданнях.
Здебільшого сі праці в міру їх виходу обговорювалися на сторінках нашої часописі (переважно таки автором отсих стрічок) [Спорные вопросы по истории русско-литовского права, 1893 (Записки IV); Очерки истории литовско-русского права, т. I: Образование территории Литовского государства, 1894 (Ib[id.], IX): Источники русско-литовского права, 1894 (Ib[id.], X); Сословный тип территориально-административного состава Литовского государства, 1895 (Ib[id.], X); Панский двор в Литовско-Русском государстве, 1895 (Ib[id.], XIV); Один из вопросов западно-русской старины, 1896 (Ib[id.], XX); Крестьянский двор в Литовско-Русском государстве, 1896 – 1897 (Ib[id.], XXVIII); Сельские промышленники в Литовско-Русском государстве, 1895 (Ib[id.j); Сельские ремесленники в Литовско-Русском государстве, 1898 (Ib[id.], XLIV) і т. д.] і там підносилися позитивні і негативні їх сторони; скороспішність виводів, неповне панування над матеріалом, різні недокладності в обробленні його багато уймали їм і позбавляли значення для науки; їх скількість далеко не дорівнювала якості.
Ще менше щаслива була його гадка взятися на старості літ за археографічну роботу (досі та й пізніше поза сею нещасливою пробою покійник працював на матеріалі друкованім): задумав видати збірку важніших актів з Литовської метрики – по варшавській копії, спорядженій для практичних судових потреб польських судів, польськими буквами. Беручи тексти звідси, Леонтович переводив їх назад на руську транскрипцію – тим способом до копії і без того не дуже докладної додавалися нові, транскрипційні не докладності; порівняння з оригіналами метрики (в Московськім архіві) виказало численні помилки і недокладності, і неприхильна критика змусила по двох випусках актів, виданих коштом Варшавського університету (1896 – 1897), залишити се безхосенне видання.
З кінцем 1902 р. Леонтович покинув кафедру, але не залишив далі своєї наукової роботи, працюючи в різних наукових видавництвах і в новозаснованім при Варшавськім університеті науковім товаристві, котрого був головою. Сі останні роботи його оберталися в тій же сфері суспільного і правного устрою литовсько-польської доби [Очерки из истории литовско-русского гражданского права: Гражданское право и дееспособность (Журн[ал] Мин[истерства] юст[иции], 1903 – 1906); Правоспособность литовско-русской шляхты (Ж[урнал] М[инистерства] н[ародного] п[росвещения], 1908 – 1909); Бояре и служилые люди в Литовско-Русском государстве (Ж[урнал] М[инистерства] ю[стиции], 1907); Рада в[еликих] кн[язей] литовских (Ж[урнал] М[инистерства] н[ародного] п[росвещения], 1907); Литовские господари и центральные органы управления до и после Люблинской унии (Юрид[ические] зап[иски] Демидов[ского] лицея, 1908); Областное управленіе в В[еликом] кн[яжестве] Литовском до и после Люблинской унии (Ib[id]); Центральные судебные учреждения в В[еликом] кн[яжестве] Литовском до и после Люблинской унии (Ж[урнал] М[инистерства] ю[стиции], 1910); Суд господарей и их советников (Ib[id]); Областные суды в В[еликом] кн[яжестве] Литовском (Ib[id]); Веча, сеймы и сеймики в В[еликом] кн[яжестве] Литовском (Ж[урнал] М[инистерства] н[ародного] п[росвещения], 1910).]. Працював до самої смерті, і остання праця з’явилася в друку разом з його смертю.
Самоквасов був також родом з України, з Чернігівщини, і се походження його мало вплив на пізніший вибір тем і напрям робіт. З українством, одначе, він не мав ніяких зв’язків, ставився до нього неприхильно, навіть ворожо, особливо в останніх літах свого життя, коли сильно хилився в правий, російсько-націоналістичний бік – задемонстрував се на чернігівських святах 1908 p., котрих був одним з головних учасників і йшов разом з різним чорносотенним елементом. Ім’я йому зробили його археологічні розвідки. Він був одним з найгарячіших адептів молодої ще тоді, в Росії особливо, археологічної науки, речником її ваги для студій історичних і навіть історично-правних, котрі ближче його інтересували.
Виступивши з кінцем 1860-х pp. студією з староруського суспільно-політичного устрою (Заметки по истории русского государств[енного] устройства и управления, 1869), досить блідою роботою, де він доводив, що українське життя в противність північним республікам визначалося монархічною одністю, – він в 1873 р. видав невеличку книжку (магістерську дисертацію): «Древние города России», де для розсвітлення еволюції староруського города притягав археологічний матеріал – відомості про городища Чернігівської губернії, зібрані з різних джерел і доповнені власними розвідами. Теорія, розвинена ним при тім, мала різні слабкі сторони, але сама ідея – використати новий, археологічний матеріал для історичних студій, тоді, при перших кроках археологічних занять, обіцювала незвичайно багато і була багатьма стрічена з великим спочуттям.
Сильне враження слідом зробили ефектні розкопки Самоквасова в Чернігові й Чернігівщині, предложені Київському археологічному з’їздові (Северянские курганы и их значение для истории – Труды III археол[огического] съезда, І, там же інший цікавий реферат його ж: Историческое значение городищ). Вони й пізніше зісталися взагалі чи не найбільш ефектовними розкопками слов’янської доби України. Перед читачами розвинулася незвичайно цікава сторінка з побуту української людності і вищої руської, нормансько-слов’янської боярської верстви – похоронний обряд, витвори штуки, цінні побутові подробиці, і се все знов-таки будило великі надії на ще багатші здобутки в будуччині.
Сам Самоквасов, одначе, пізніше прохолодив сі надії своїми нещасливими пробами використання археологічного матеріалу для історичних конструкцій. Його фантастичні, нообгрунтовані теорії – в тім роді як теорія дунайського розселення слов’ян, етнографічні класифікації похоронних і культурних археологічних типів зробили дуже неприємне враження.
Його «История русского права», оперта на археологічнім матеріалі, і «Основания хронологической классификации отечественных древностей» були дуже неприхильно оцінені в наукових кругах. Археологічні досліди, роблені ним далі в різних сторонах (описані в його книзі «Могилы русской земли»), пропадали для науки через мало наукове трактування їх результатів самим Самоквасовим.
Потім дуже неприємне враження зробив його виступ на новім полі – директора Московського архіву Мін[істерства] юстиції, одного з найважніших архівів Росії. Принісши в дар цареві свої археологічні колекції – передані Московському істор[ичному] музеєві (1891), С[амоквасов] дістав сю важну позицію, заразом став викладати «Історию рус[ского] права» в Московськім університеті, але підняв против себе величезне невдоволення, змінивши прийняту систему описування архіву і розігнавши архівних робітників.
Після сього він став вповні persona ingrata [небажана особа] в російських поступових наукових кругах і тим більше почав хилитися направо. Чернігівський з’їзд, для котрого він видав кілька своїх праць, був останнім голосним виступом його – в зазначенім уже вище напрямі.
Третій з покійників – проф. Ключевський, найбільший і найславніший з них як професор і учений, діяльністю своєю небагато входив в близькі нам наукові питання, але завдяки його авторитетності і популярності, і се небагате звертало на себе увагу, змушувало сильно з ним рахуватися і лишало по собі дуже замітний слід. Великорос родом, вихованець духовної школи, він почав свою академічну діяльність в Московській духовній академії, і пізніше, діставши кафедру російської історії в Московськім університеті після Соловйова (1879), не переставав читати в академії до кінця свого життя.
Як чудовий, блискучий лектор і гарний стиліст своїми університетськими викладами і публічними лекціями здобув собі велику популярність в ширших кругах суспільності, що дарувала йому навіть досить неясну його політичну фізіономію і такі виступи, які досить мало відповідали настроєві поступового громадянства. Ближчою спеціальністю його були московські часи, котрим і були присвячені його спеціальні праці; але читаючи в університеті загальний курс «русской истории», він уже в своїй докторській дисертації – «Боярская дума древней Руси» (1882) дав блискучу синтезу – свою «Историю России с древнейших времен», як її називали, противставляючи Соловйовській. Тут між іншим розвинув він свою теорію східнослов’янського розселення з карпатських країв, розвою городських торговельних центрів і їх впливу на політичну еволюцію політичного життя, сформування держави, її суспільний уклад.
Від р. 1904 зачав він видавати свій «Курс русской истории», котрої до смерті його вийшло чотири томи, що доводять історію Росії до часів Катерини II (до перевороту 1762 p.). Завдяки свому майстерному викладу, а ще більше авторитетному і популярному імені автора, курс сей здобув широку популярність в російській суспільності, хоч з наукового погляду вартість його дуже нерівна в різних частях: єсть розділи, оперті на самостійних студіях і поміченнях, єсть і партії, оперті на чужих дослідах, часом не дуже свіжих, замітні тільки живим дотепним викладом. Для нас інтересна перша книга, де автор дає огляд початків Київської держави і її розкладу, тут по тім, що було вже ним виложено в його «Боярской думе», особливо оригінальні й інтересні глави, присвячені «Руській правді» і церковним уставам як ілюстраціям сучасного суспільного і культурного життя.
З XII віком виклад переноситься на північ, на великоруський грунт, і тільки принагідно і дуже побіжно зачіпаються також певні явища з історії України, там, де вони входять в стислість з історією Московщини: так в зв’язку з московською політикою XVII в. говориться дещо про унію, козаччину, боротьбу її з Польщею і злуку з Москвою, але поверхово, з чужого голосу, без глибшого зрозуміння фактів і відносин. Сі сторінки, при всім таланті Ключевського, становлять крок назад в порівнянні навіть з «Історією» Соловйова.
Покійний московський історик служить характеристичним покажчиком тої еволюції, яка всупереч всім теоретичним творенням про одність «русского» народу, його історичного життя і традицій, переходить в історіографії: «русские историки» Росії зосереджуються все більш рішучо на чисто великоруській історії, полишаючи поза кругом своїх інтересів, студій і помічень історію українського і білоруського народу – на їх власне промишлення, і на «Курсі» Ключевського се видно особливо ясно.
Примітки
Публікується за виданням: Грушевський М. Ф.Леонтович – В.Ключевський – Д.Самоквасов (Некрологічні замітки) // ЗНТШ. – Львів, 1911. – Т. CV. – Кн. V. – Miscellanea. – С. 168-174.
Леонтович Федір Іванович (народився 19.10.1833 р. у с.Попівка Конотопського повіту Чернігівської губ. – помер 21.12.1910 (03.01.1911) у Кисловодську, де й похований) – відомий український історик, історик права, правознавець. У 1865 – 1892 pp. – екстраординарний, згодом ординарний професор, ректор (1869 – 1877), декан юридичного факультету (1877 – 1881), проректор (1881 – 1884) Новоросійського університету. У 1892 – 1902 pp. – професор Варшавського університету.
Бібліографія праць Ф.Леонтовича: Федір Іванович Леонтович (1833 – 1910): Біобібліографічний покажчик / Упоряд., автор передмови та вступ, ст. О.Є.Музичко. – Одесса, 2005. – С. 68 – 79; Тарановский Ф.В. Библиография трудов Ф.И.Леонтовича // Записки Общества истории, филологии и права при Варшавском университете. – Варшава, 1909. – Вып. 4. – С. I-V.
Література: Кудінова Л.Ю. Леонтович Ф.І. // Професори Одеського (Новоросійського) університетів. Біографічний словник. – Одеса, 2000. – Т. 1 (ректори). – С. 16 – 22; Музичко О.Є. Історик Федір Іванович Леонтович (1833 – 1910): Життя та наукова діяльність. – Одесса, 2005; Бондарчук Т.І. Основоположники Київської історико-юридичної школи М.Ф.Владимирський-Буданов і Ф.І.Леонтович. – К., 1995; Тарановский Ф.В. Ф.И.Леонтович // Юридические записки, издаваемые Демидовским юридическим лицеем в Ярославле. – Ярославль, 1911. – Вып. 1. – С. 139-153.
…історика права В.Сергеєвича, котрого ми пом’янули в першій книжці за сей рік… – див.: Грушевський М. Сергеєвич В.І. Посмертна згадка // ЗНТШ. – Львів, 1911. – Т. СІ. – Кн. I. – С. 141-143.
Українець з уродження, вихованець старого дореформеного Ніжинського ліцею, потім Київського університету… – Ф.Леонтович у 1845-1852 pp. навчався в гімназії при юридичному ліцеї князя Безбородька в Ніжині. У 1852 р. його зарахували на навчання безпосередньо до ліцею, адже гімназія вважалася підготовчим відділенням. У ліцеї історик зацікавився історією права, яку викладали такі відомі правознавці, як В.Незабитовський, І.Максимович, А.Циммерман. У 1856 – 1860 pp. Ф.Леонтович продовжив вивчення історії права на юридичному факультеті Київського університету (Федір Іванович Лєонтович (1833 – 1910): Біобібліографічний покажчик. – С. 12 – 14; Музичко О.Є. Історик Федір Іванович Лєонтович. – С. 22 – 23).
…під проводом звісного Іванишева… – Іванишев Микола Дмитрович (1811 – 1874 pp.) – відомий український історик права, археограф. У 1840 – 1865 pp. – професор права в Київському університеті, у 1862 – 1865 pp. – його ректор. Працював у Тимчасовій комісії для розбору давніх актів, один з ініціаторів видання і перший редактор джерельного збірника «Архив Юго-Западной России». В 1852 p. – організатор Київського центрального архіву давніх актів. Належав до історичної школи права, досліджував унію Великого князівства Литовського та Польського королівства, правові аспекти діяльності шляхетських сеймиків, висловив думку про необхідність вивчення руського права в порівнянні з правом слов’янських і германських народів тощо.
…звернув його увагу на історію суспільного устрою і права литовського і польсько-литовського – розробляючи проблеми історії права на українських землях у складі Великого князівства Литовського, Ф.Леонтович разом із М.Владимирським-Будановим заснував школу західноруського права. Її вважають відгалуженням Київської історичної школи.
Представники цього наукового напряму в другій половині XIX – на початку XX ст. досліджували історію державно-правових інститутів на українських землях у складі Великого князівства Литовського, застосовуючи історико-порівняльний метод та елементи соціологізму. Однією з провідних ідей представників школи була думка про давньоруські традиції на українській території Великого князівства Литовського в XVI – XVII ст. литовсько-руського права (Усенко І.Б., Бондарчук T.I. Західноруського права школа // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (гол. ред.) та ін. – К., 1999. – Т. 2: Д – Й. – С. 544 – 545; Музичко О.Є. Історик Федір Іванович Леонтович. – С. 150 – 151).
…зараз по скінченні університету приділений до викладів права… – після завершення навчання в університеті Ф.Леонтовича залишено ад юнктом кафедри кримінального законодавства, але через півроку він переїжджає до Одеси на викладання історії права у Рішельєвський ліцей. Однак у листопаді 1861 р. він повертається до Києва для підготовки магістерської дисертації. (Федір Іванович Леонтович (1833 – 1910): Біобібліографічний покажчик. – С. 15; Музичко О.Є. Історик Федір Іванович Леонтович. – С. 24 – 25).
Так з’явилися його перші студії… – йдеться про перші праці історика: Крестьяне Юго-Западной Руси по литовскому праву XV и XVI вв. // Университетские известия. – К., 1863. – №10. – Отд. II. – С. 1-48; № 11. – Отд. II. – С. 1-40; Историческое исследование о правах литовско-русских евреев // Там само. – К., 1864. – № 3 (март). – Отд. II. – С. 1 – 43; № 4 (апрель). – Отд. II. – С. 1-48; Русская Правда и Литовский Статут, в видах настоятельной необходимости включить литовское законодательство в круг истории русского права // Там само. – К., 1865. – № 2. – С. 1-25; № 3. – С. 1-31; № 4. – С. 1-38.
…в Одесі, з її дуже слабким українським життям… – насправді Ф.Леонтович приїхав до Одеси 1865 p., де на кафедрі історії російського права в новоствореному університеті отримав посаду екстраординарного, а згодом ординарного професора.
Дослідник творчості історика О.Музичко вважає, що роки перебування Ф.Леонтовича в Одесі були продуктивними не лише в науковій сфері, а й у педагогічній та адміністративній роботі. За одеський період Ф.Леонтович опублікував 57 із всіх власних 104 наукових праць (Федір Іванович Леонтович (1833 – 1910): Біобібліографічний покажчик. – С. 68 – 74; Музичко О.Є. Історик Федір Іванович Леонтович. – С. 25).
О.Музичко, на відміну від М.Грушевського, зауважує в Ф.Леонтовича риси національної свідомості, які проявилися в його різнобічній діяльності: залучення до викладацького складу вчених походженням із російської України; підтримування особистих контактів із правником О.Кістяківським, який досить близько стояв до українських національно свідомих кіл; факт дружніх стосунків із М.Костомаровим; відвідування батьків і родичів дружини в Конотопському повіті на Чернігівщині.
В Одесі серед його оточення перебувало кілька осіб українофільських переконань: І.Патлаєвський, особистий друг Т.Шевченка, громадський діяч, учений П.Цитович. У 1875 р. на Ф.Леонтовича і згаданих учених написали донос, звинувативши їх у тому, що вони належали до партії українофілів». (Там само. – С. 39 – 42; Музично О.Є. Історик Федір Іванович Леонтович. – С. 46 – 48).
Очевидно, державна культура розірвала безпосередні зв’язки з українською стихією і він не знайшов їх і потім – можливо, під державною культурою М.Грушевський розумів суспільно-політичні погляди Ф.Леонтовича, які, на думку О.Музичка, можна зарахувати до консервативно ліберальних. Така суспільно-політична позиція історика передбачала позитивне ставлення до влади, що без перешкод надавало можливість здійснювати наукову, педагогічну й адміністративну роботу, натомість активна національна позиція поставила б його поза межі нормативного права Російської імперії. Очевидно, національна свідомість Ф.Леонтовича в трактуванні О.Музичка різниться від розуміння М.Ірушевського. Перший її прояв в історика окреслюється дуже формально, зважаючи на те, що світогляд Ф.Леонтовича відзначався певною роздвоєністю між російською та українською ідентичностями.
…він був довго ректором, проректором, деканом факультету, директором торговельної школи, займав інші різні уряди… – Ф.Леонтович у 1869 – 1877 pp. – ректор, у 1877 – 1881 pp. – декан юридичного факультету, у 1881 – 1884 pp. – проректор, у 1884 – 1891 pp. – директор Одеського комерційного училища, а також неодноразово виконував обов’язки попечителя Одеської учбової округи. Детальніше про адміністративну роботу в університеті див.: Федір Іванович Леонтович (1833 – 1910): Біобібліографічний покажчик. – С. 22 – 37; Музичко О.Є. Історик Федір Іванович Леонтович. – С. 31 – 44).
«О значении верви по Русской Правде…» – йдеться про праці: О значении верви по Русской Правде и Полицкому Статуту сравнительно с задругою юго-западних славян // Журнал Министерства народного просвещения. – СПб., 1867. – № 4 (Апрель). – Отд. II. – С. 1 – 19; За дружно-общинный характер политического быта древней Руси // Там само. – СПб., 1874. – № 6 (Июнь). – Отд. II. – С. 201-224; № 1 (Июль). – Отд. II. – С. 120-151; № 8 (Август). – Отд. II. – С. 194-223.
…виданнями звичайного права різних племен Росії – у цей час на згадану тематику Ф.Леонтович опублікував праці: К истории права русских инородцев. Древний монголо-калмыцкий или ойратский устав взысканий (Цааджин-Бичик). – Одесса, 1879; К истории права русских инородцев. Ч. 1. Уложение 1822 года. Состав, источники и общий характер. Общественный быт по калмыцким уставам. – Одесса, 1880; Адаты кавказких горцев. Материалы по обычному праву северного и восточного Кавказа. Вып. 1. – Одесса, 1882; Вып. 2. – Одесса, 1883.
Першою працею на сім полі була брошура з приводу праці Бершадського… – йдеться про брошуру: Спорные вопросы по истории русско-литовского права. – СПб., 1893. Цією працею Ф.Леонтович прилучився до дискусії між дослідниками литовсько-руського права – С.Бершадським і С.Пташицьким. Розбіжності полягали в питанні взаємовпливів польського і русько-литовського права у XVI – XVII ст. Детальніше про згадану дискусію та участь у ній Ф.Леонтовича див.: Музичко О.Є. Історик Федір Іванович Леонтович. – С. 123 – 124.
Бершадський Сергій Олександрович (1850 – 1896 рр) – російський історик права, у 1885 – 1896 pp. – екстраординарний професор кафедри енциклопедії, історії та філософії права Санкт-Петербурзького університету. Дослідник історії Великого князівства Литовського, литовсько-польських взаємин, єврейського питання у Литві тощо. Автор праць «Литовський статут і польські конституції» (1893), «Історія Віленськоі єврейської громади» (1886) та ін.
…випускає цілий ряд праць в «Варшавских университ[етских] известиях»… – М.Грушевський має на увазі статті: Школьный вопрос в Древней России // Варшавские университетские известия. – Варшава, 1894. – № 5. – С. 1 – 51; Панский двор в литовско-русском государстве //Там само. – 1895. – № 5. – С. 1 – 59; Дополнения к «Литературе истории русского права» // Там само. – 1903. – № 9. – С. 1-27.
…їх скількість далеко не дорівнювала якості – науковий доробок Ф.Леонтовича в ділянці історії права та історії Великого князівства Литовського позитивно оцінював його учень Ф.Тарановський, пишучи, що «історія литовсько-руського права значною мірою творилася працями Леонтовича» (Музичко О.Є. Історик Федір Іванович Леонтович. – С. 146). Також його доробок позитивно оцінює О.Музичко, вважаючи, що особливо заслуги історика полягають у висвітленні соціально-правової та соціально-економічної історії Великого князівства Литовського, історії права цієї держави. (Там само. – С. 146). Детальніше про внесок Ф.Леонтовича в дослідження литуаністики див.: Там само. – С. 100 – 146.
…неприхильна критика змусила по двох випусках актів, виданих коштом Варшавського університету (1896 – 1897), залишити се безхосенне видання – йдеться про джерельні публікації: Акты Литовской метрики, изданные Ф.И.Леонтовичем. – Варшава, 1896. – Т. 1 (Вып. 1); 1897. – Вып. 2.
Нищівна критика цих видань викладена в рецензіях: Довнар-Запольский М.В. Рец. на: «Акты Литовской метрики» // Журнал Министерства народного просвещения. – СПб., 1896. – № 12. – С. 341 – 351; Рарéе F. Rec. nа «Акты Литовской метрики» // Kwartalnik Historyczny. – Lwów, 1897. – R. XI. – S. 846 – 848.
М.Довнар-Запольський передусім робить застереження щодо перекладу документів Литовської метрики із поль-ськомовної копії кінця XVIII ст. на російський алфавіт, а не з копії кирилицею кінця XVI ст. Також звертає увагу на неточність у датуванні, лаконічність заголовків документів, що не дає можливості зрозуміти його змісту, відсутність покликів на видання, в яких раніше публікувалися акти, тощо. (Довнар-Запольский М.В. Рец. на: «Акты Литовской метрики». – С. 343 – 344).
Рецензент, провівши порівняння оригінальних документів із копіями, які опублікував Ф.Леонтович, прийшов до висновку, що переклад містить безліч перекручень, неточностей і недоречностей, наголошуючи, що «перекручень так багато, що даним виданням користуватися практично неможливо». (Там само. – С. 346, 351). На думку Ф.Папе, важливим недоліком є те, що не враховані документи, які стосуються надань для костелів у Литві в містах магдебурзького права. Підсумовуючи, автор зазначає: «Для чого так скупо подавати сліди міської західної організації?» (Рарéе F. Rec. па «Акты Литовской метрики». – S. 847).
З кінцем 1902 p. Леонтович покинув катедру… – у цей час його перебування в Варшавському університеті було номінальним. Він майже безвиїзно проживав у Кисловодську, де лікувався.
…в новозаснованім при Варшавськім університеті науковім товаристві, котрого був головою – у 1901 р. Ф.Леонтович ініціював заснування та очолив Товариства історії, філології і права при Варшавському університеті. Він також розробив його статут, де головною метою діяльності окреслив теоретичні дослідження питань історії та права (Музичко О.Є. Історик Федір Іванович Леонтович. – С. 55 – 56).
…остання праця з’явилася в друку разом з його смертю – йдеться про працю: Областные суды в Великом княжестве Литовском // Журнал Министерства юстиции. – СПб., 1910. – № 10 (декабрь). – С. 85-128.
Самоквасов Дмитро Якович (народився 15(27).05.1843 р. у с. Стахорщина Чернігівської губ. – помер 05(18).08.1911 р. у Москві) – російський археолог, архівіст та історик права; у 1877 – 1894 pp. – професор права у Варшавському, у 1894 – 1911 pp. – Московському університетах. З 1892 p. – управитель Московського архіву Міністерства юстиції.
Література: Анучин Д. Д.Я.Самоквасов как археолог // Древности. Труды Московского археологического общества. – М., 1914. – Т. 23. – Вып. 2. – С. 403 – 410; Филиппов А.Н. Труды Д.Я.Самоквасова в области русского права // Там само. – С. 416 – 427; Уварова П.С. Д.Я.Самоквасов как член Императорского Московского археологического общества // Там само. – С. 440 – 443; Памяти Дмитрия Яковлевича Самоквасова / Составитель Н.Н.Ардашев. – М., 1912; Слов’яни і Русь у науковій спадщині Д.Я.Самоквасова. Матеріали Історико-археологічного семінару, присвяченого 150-річчю від дня народження Д.Я.Самоквасова (14 – 16 вересня 1993 p., м. Новгород-Сіверський). – Чернігів, 1993; Филиппов А.И. Д.Я. Самоквасов // Отчет о состоянии и действиях Императорского Московского археологического общества за 1911 г. – М., 1912. – С. 48 – 80; Щавелев С.П. Историк Русской земли. Жизнь и труды Д.Я.Самоквасова. – Курск, 1998.
…він в 1873 р. видав невеличку книжку (магістерську дисертацію): «Древние города России»… – йдеться про: Древние города России. Историко-юридическое исследование. – СПб., 1873. Див. рец. на цю працю: Леонтович Ф.И. Рец. на: Самоквасов Д. Древние города России. Историко-юридическое исследование. – СПб., 1873 // Сборник государственных знаний. – СПб., 1875. – Т. 2. – Отд. II. – С. 35 – 91. Відповідь Д.Самоквасова: О древних городах России (ответ Ф.И.Леонтовичу) // Журнал Министерства народного просвещения. – СПб., 1877. – № 4. – Отд. II. – С. 254 – 306. Продовження дискусії: Леонтович Ф.И. Возражение г. Самоквасову. – СПб., 1877.
…Северянские курганы… – йдеться про: Северянские курганы и их значение для истории // Труды Третьего археологического съезда. – К., 1878. – Т. I. – С. 185 – 224; Историческое значение городищ // Там само. – С. 225 – 235.
Його «История русского права» – йдеться про: История русского права. – СПб., 1878. – Т. I: Начала политического быта древнерусских славян. – Вып. 1: Литература. Источники. Методы ученой розработки источников; СПб., 1884. – Т. I. – Вып. 2: Происхождение славян. Происхождение русских славян.
Ця праця була зустрінута досить критично в наукових колах Росії. Див. рецензії: Дитятин И.И. Рец. на: Самоквасов Д. История русского права. – Т. 1. – Вып. 1. – СПб., 1878 // Критический обзор. – СПб., 1879. – № 8. – С. 10 – 14; Ковалевский М.М. Еще о г. Самоквасове и его методологических приемах // Там само. – С. 15 – 25.
Відповідь Д.Самоквасова: Новейшие приемы научной критики. По поводу статей гг. Дитятина и Ковалевского // Журнал Министерства народного просвещения. – СПб., 1880. – Отд. II. – С. 160 – 171. Див. також критику: М. Рец. на: Самоквасов Д. История русского права. Т. 2. – СПб., 1884 // Киевская старина. – К., 1884. – № 11. – С. 507 – 512; Соболевский А. Рец. на: Самоквасов Д. История русского права. Т. 2. – СПб., 1884 // Журнал Министерства народного просвещения. – СПб., 1885. – № 1. – Отд. II. – С. 156 – 162.
Останній рецензент зауважує, що назва праці не відповідає її змістові. Пишучи про безперспективність дослідження історії скіфів на сумнівному матеріалі, він наголошує:
«Дослідники, приймаючи дані сумнівного походження за достовірні факти і тлумачачи їх як бажають, намагаються, за всяку ціну, дати ствердну відповідь і видати «умовне або фантастичне за безсумнівне». До числа таких вчених і належить автор» (Соболевский А. Рец. на: Самоквасов Д. История русского права. – С. 156).
Така думка була викликана тим, що Д.Самоквасов вважає скіфів попередниками слов’ян. О.Соболевський натомість заперечує його думку (Там само. – С. 158-161).
…(описані в його книзі «Могилы русской земли»)… – йдеться про: Могилы русской земли. Описание археологических раскопок и собрания древностей профессора Д.Я.Самоквасова. Труды Московского комитета по устройству Черниговского археологического съезда. – М., 1908.
…змінивши прийняту систему описування архіву і розігнавши архівних робітників – Д.Самоквасов замінив систему описування документів у Московському архіві Міністерства юстиції, розпочавши публікацію коротких канцелярських описів документів, «для науки цілком непотрібних» (Самоквасов Дмитрий Якович // Энциклопедический словарь / Издатели: Ф.А.Брокгауз, И.А.Ефрон. – СПб., 1900. – Т. XXVIII. – С. 218). Це нововведення замінило практику опрацювання матеріалів, запроваджену істориком М.Калачовим, що передбачала розлогі описи з метою раціональнішої роботи над документами (Василенко Н. Калачов Николай Васильевич // Там само. – СПб., 1895. – Т. XIV. – С. 7). Зміна описів документів в окремих наукових колах викликала різку критику Д.Самоквасова (Самоквасов Д. Архивное дело в России. Книга первая. Современное русское архивное нестроение. 1852 – 1902. – М., 1902. – С. 27 – 33). Д.Самоквасов звертав увагу більше на теоретичні проблеми описування документів, формалізуючи їх важливість, прагнучи систематизувати і поставити на облік.
Чернігівський з’їзд… був останнім голосним виступом його – Д.Самоквасов брав участь в організації з’їзду, пожертвувавши 700 рублів. Безпосередньо під час з’їзду очолював одну із секцій, керував археологічними розкопками, виголосив чотири доповіді. (Известия XIV археологического съезда в г. Чернигове 1 – 15 августа 1908 г. – Чернигов, 1908. – С. 19, 21, 47, 54 – 55, 75, 142 – 143, 148). 5 серпня на ювілейному засіданні на честь 1000-ліття Чернігова він у своїй доповіді наголосив, що «саме існування в початковій історії російської держави – це первісне зародження на південному заході Росії російської державності…» (Там само. – С. 75). Ця цитата до певної міри є ілюстрацією його поглядів на питання, що стосуються історії Русі, і засвідчує погляд офіціозного історика, який не розрізняє поняття «руський» і «російський».
Ключевський Василь Осипович (народився 16(28).01.1841 р. у с.Воскресенське Пензенського пов. Пензенської губ. – помер 12(25).05.1911 р. у Москві, похований на цвинтарі Донського монастиря) – відомий російський історик, у 1882 – 1911 pp. – професор кафедри російської історії Московського університету, у 1882 – 1906 pp. – професор Московської духовної академії, дійсний член Петербурзької АН (1900).
Бібліографія праць В.Ключевського: Ключевский Василий Осипович // Материалы для биографического словаря действительных членов Императорской академии наук. – Петроград, 1915. – Т. III. – Часть первая: А – Л. – С. 319 – 322; В.О.Ключевский. Биографический очерк, речи, произнесенные в торжественном заседании 12 ноября 1911 г. и материалы для его биографии // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских. – М., 1914. – Кн. 1. – С. 441 – 473; Барсков Я. Список трудов В.О.Ключевского // Сборник статей, посвященных В.О.Ключевскому его учениками, к дню 30-летия его профессорской деятельности в Московском университете. – М., 1909. – С. V – X.
Література: Карагодин А.И. «Философия истории» В.О.Ключевского. – Саратов, 1976; Киреева Р.А. В.О.Ключевский как историк русской исторической науки. – М., 1966; Ключевский Василий Осипович // История исторической науки в СССР. Дооктябрьский период. Библиография. – М., 1965. – С. 295 – 298; Лаппо-Данилевский А.С. Исторические взгляды В.О.Ключевского. – СПб., 1911; Нечкина М.В. Василий Осипович Ключевский. История жизни и творчества. – М., 1974; Чумаченко Э.Г. В.О.Ключевский – источниковед. – М., 1970; В.О.Ключевский. Биографический очерк, речи, прознесенные в торжественном заседании 12 ноября 1911 г. и материалы для его биографии // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских. – М., 1914. – Кн. 1; В.О.Ключевский. Характеристики и воспоминания. – М., 1912.
…діставши катедру російської історії в Московськім університеті після Соловйова (1879)… – у 1871 р. В.Ключевського обрали приват-доцентом кафедри російської цивільної історії церковно-історичного відділення Московської духовної академії. Ще за життя С.Соловйова, 12 вересня 1879 р. він отримав посаду викладача на кафедрі російської історії історико-філософського факультету Московського університету (Нечкина М.В. Василий Осипович Ключевский. История жизни и творчества. – М., 1974. – С. 193).
…докторській дисертації – «Боярская дума древней Руси (1882)… – праця вийшла друком весною 1882 p. (555 с.), яку він успішно захистив 29 вересня того ж року у Московському університеті (Нечкина М.В. Василий Осипович Ключевский. – С. 243).
Від p. 1904 зачав він видавати свій «Курс русской истории», котрої до смерті його вийшло чотири томи… – «Курс» виходив через кожних два роки: 1904 (т. І), 1906 (т. II), 1908 (т. III), 1910 (т. IV). Він містив 74 лекції історії Росії до 1762 р. У 1910 р. і до своєї смерті В.Ключевський продовжував роботу над п’ятим томом, але не завершив його (Нечкина М.В. Василий Осипович Ключевский. – С. 545-557).
…оригінальні й інтересні глави, присвячені «Руській правді» і церковним уставам як ілюстраціям сучасного суспільного і культурного життя – характеристику періоду історії, викладеного В.Ключевським у першому томі «Курсу» див.: Нечкина М.В. Василий Осипович Ключевский. – С. 435 – 445.
Виклад історії Київської держави він розпочинає з VII лекції. Лекції XIII – XIV присвячені розгляду «Руської правди», лекція XV – церковним уставам. Лекцією XVI завершується виклад першого періоду історії, який тривав із VIII по XIII ст. В.Ключевський називає його Дніпровською, городовою, торговою Руссю. Детальніше див.: Там само. – С. 423 – 424. На думку М. Гру шевського, в цьому томі є оригінальні погляди на «Руську правду» і церковні устави. «Загалом взявши, вражіння від «Курса» не відповідає тим надіям, які викликує ім’я найбільшого історика Росії». (Грушевський М. Рец. на: Ключевский В. Курс русской истории. – СПб., 1904. – Ч. 1 // ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. LXVII. – Бібліографія. – С. 5). Він висловлює здивування із поглядів В.Ключевського на початки українського народу: «не підноситься (В. Ключевський – А. Ф.) анітрохи над традиційне підмішування поняття «русской» історії поняттями великоруського народу і Російської держави […] Українська народність лишається поза межами його «руської історії…»« (Там само).
Сі сторінки, при всім таланті Ключевського, становлять крок назад в порівнянні навіть з «Історією» Соловйова – «Малоросійське питання» і відносини Московської держави із Б.Хмельницьким В.Ключевський розглядає в 45 – 46 лекціях третього тому «Курсу».
А. Фелонюк
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 562 – 567.