Антін Чехов

Михайло Грушевський

† 2 (15) / VII 1904

Телеграф обніс вістку по всьому цивілізованому світу про смерть Чехова, і багато-багато людей мусили почути при сім щирий біль, як по утраті сердечного приятеля, що ділився з ними сумними або меланхолійними спостереженнями над сим повним сумних конфліктів і гірких абсурдів світом. Його довголітня недуга, його довга й тяжка боротьба зі смертю була звісна його прихильникам, хоч як узагалі мало звісно було з його приватного, особистого життя. Але ся довголітня боротьба давала надію, що дорогому письменнику ще удасться довго ся боротьба, тим більше, що бачили його в розцвіті творчості, серед роботи – і не думалося, що саме по виставах його останньої п’єси («Вишневі сади»), виставленої сеї зими, під його особистим наглядом, смерть перерве нагло його творчу роботу.

Як довідуємося зі звісток, опублікованих у сих днях, вже в 1890 р., під час подорожі з Сахаліна через Сибір у Чехова показалися вибухи крові [про біографічні дати життя Чехова – взагалі досі дуже небагаті – відсилаємо до вступної статті при збірці його оповідань «Змора», виданій сього року Видавничо спілкою]. Заразом давала себе відчувати хороба серця, і вже в 1895–1896 pp. він жив під ненастанним страхом наглої смерті.

Щоб не піддатися, треба було вести життя як можна гігієнічне, в теплім підсонню, в вигоді; а на се не було гроша, нелегко було його заробити, і не було практичних здібностей у покійника, аби добутим грошем добре зарядити. В 1899 р. він продав авторські права на всі свої твори, вже написані, чи які б написав в будучності, петербурзькому книгареві Марксу за 75 тис. рублів, що мали бути йому виплачені протягом трьох літ; покійник поясняв сей учинок тим, що чуючи близьку смерть, хотів бодай останні роки прожити по-людськи. Але тими грошима господарити він не вмів, і перед смертю був знову не в світлих матеріальних обставинах, так що й потрібної вигоди не міг мати.

Хоробливість, вічна близькість смерті положили глибоке п’ятно на творчість покійника – з неї віє ся меланхолія скоротечності життя, його красоти й змісту, і неминучість їх кінця. Тільки в перших серіях оповідань чути сміх і безжурний жарт молодого, не зачіпленого сею свідомістю чоловіка – пізніше нема його зовсім. Се толкували впливом на Чехова серйозної критики, що привела його до поглиблення творчості, або навіть – невдачею його гумористичних оповідань (хоч про невдачу ледве чи можна говорити). Але хтозна, чи не головну ролю відіграли чисто психофізичні причини – слабість і сей подув смерті.

Перша більша повість Чехова – «Нудна історія» присвячена дуже тонкій, майстерній аналізі того перевороту, який передсмертний упадок сил і свідомість її близькості робить у чоловіці, навіть якнайліпше, здавалося б, забезпеченім від такого «малодушія» – визначнім ученім і лікарі. В сім засудженім на близьку смерть ученім випливає, ще в неясних і несвідомих формах, та туга по «Богу живого чоловіка» – ідеальному, вічному змісту людського життя, що потім служить провідною ниткою в творчості Чехова, що також тужить по нім, хоч і не вміє його вказати – аж до смерті.

Ся меланхолійна резигнація все глибше переходить потім у творчості Чехова й робить його ще чутливішим до людських страждань, болів – і до аномалій життя. Люди, розбиті фізично й морально, люди, що не знаходять собі місця в житті, люди, яких переїхало тверде колесо життя, всякі придавлені його грубою силою – тими сильними і здоровими, що уживають собі життя, забиваючи в пута безвольних і слабших, – контрасти сеї грубої, тривіальної сили й страждань тих обділених життям, силами і здоров’ям, контрасти без-мисного спокою краси мертвої природи й боязких і тужних, безвихідних поривань людської душі – звертають його особливу увагу. Се вже дістало назву «чеховського тону», «чеховської манери». Одним вона подобається, інші обрушуються на неї за сей брак життєвої енергії, за пасивність і брак ідеалів.

De gustibus non est disputandum. Але й найгарячіші прихильники горожанських ідей у літературі не повинні переочувати глибокого й гуманного в ліпшім значенні слова враження, яке робили й робитимуть твори Чехова. В однім своїм оповіданні («Мороз») він описує, як трьох старих людей на найвищих становищах міста – архієрей, губернатор і президент міста (голова) згадують, що вони на віку колись терпіли – «думали про те, що в чоловіці вище роду, вище гідності, багатства й знання, що останнього жебрака наближає до Бога – про неміч чоловіка, його болі й страждання».

Чехов власне умів порушувати в чоловіку те, що при різницях обставин, складу, всього змісту життя в’яже його з людьми, умів відізватися до сього людського чуття в чоловіку. При безграничнім майже просторі обсервацій він умів знайти ту струну, яка відзивалася в читачу, хоч би як віддаленім від ситуації, описуваної автором.

Він був поетом людського чуття, сумного, меланхолійного чуття, і тому так багато мав щирих приклонників і приятелів серед людей, котрі також мали нагоду відчути на своїй шкірі й костях тверді колеса життя, пережили тріумфи грубої егоїстичної сили і не прилучилися до неї. В його тихій резигнації лежав глибокий і вічний протест против сеї грубої сили і неустанний поклик до «Бога живого чоловіка».

Смерть перервала, як я вже сказав, творчість Чехова серед її розцвіту: якраз останніми роками появилися найглибші й найсильніші його твори. Він далеко не сказав іще свого останнього слова – і тим гірший жаль викликає вістка про його смерть.

Примітки

Перша публікація: ЛНВ. – 1904. – Т. 27. – С. 114 – 117.

Подається за першодруком.

Його довголітня недуга – А.Чехов хворів на сухоти.

по виставах його останньої п’єси («Вишневі сади») – п’єса має назву «Вишневий сад». її прем’єра пройшла в Московському художньому театрі 17 січня 1904 р. і була сприйнята досить стримано. Хоч автор активно листувався з К.Станіславським і В.Немировичем-Данченком з приводу цієї постановки, результатом режисерської та акторської роботи він був незадоволений, нарікав на неправильно відтворений загальний тон вистави (див.: Бердников Г. Чехов-драматург. – М., 1972. – С. 225–232). Смерть А.Чехова настала в розпал полемічного обговорення п’єси.

в перших серіях оповідань чути сміх і безжурний жарт – еволюція чеховського гумору відбувалася не в переході від смішного до серйозного, а в поглибленні розуміння гумору як трагікомічного, такого, що поєднує усмішку, іронію і сум.

збірці його оповідань «Змора» – до збірки, виданої у Львові 1904 p., увійшли оповідання А.Чехова «Змора», «Тріумф», «Панахида», «Маска», «Прішібеєв», «Твір штуки», «З дневника заступника бухгальтера», «Віст», «Плутанина», «Слідчий судія», «Свідомий переступник», «Журба», «Краса», «Дома», «Заклад», «Без титулу», «Івасько», «На засланню», «В яру» – у перекладах і з передмовою Марії Грушевської.

«Бог живого человека» – формула головної ідеї творчості А.Чехова, загальний пафос якої полягає в гуманному ставленні до кожної людини, в підкресленні її позитивних рис, співчутті й розумінні. Висловлена, зокрема, у творі «Рассказ старшего садовника» (1894): «Веровать в Бога не трудно. Нет, вы в человека уверуйте!»

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 316 – 317.