Невиконане побажання Марка Вовчка

Михайло Грушевський

Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська, Марковичка – за першим чоловіком), вийшовши вдруге за М.Д.Лобач-Жученка, прожила останні роки свого життя в маленькій садибці свого другого чоловіка під Нальчиком (тоді Терської, тепер Кабардинсько-Балкарської автономної області). Тут вона й померла 28 липня ст[арого] ст[илю] 1907 року, і в сій же садибі в городі похована. Вмираючи, вона заповіла, щоб її труну перенесено на Україну, а садиба, де вона прожила свої останні роки, щоб служила культурним українським завданням. Сповняючи се побажання своєї дружини, М.Д.Лобач-Жученко звернувся до українських культурних установ і до товариства «Просвіта», до «Українського наукового товариства», редакції «Літ[ературно]-наук[ового] вістн[ика]» тощо.

Але звісна річ, в яких умовах жили тоді, в 1908–1914 pp. сі установи і все українське громадянство. Залізний обруч царського режиму стискав українське життя все тісніш, поставивши своїм завданням задавити його на смерть; українське громадянство мусило концентрувати всі свої зусилля коло найбільш елементарних завдань національного існування, і сповнення останніх побажань Марка Вовчка відкладаються з місяця на місяць, з року на рік, – а там прийшла війна, розгром українського життя, революція з її негайними справами, горожанська війна, голод і т. д., і т. д.

Але М.Д.Лобач-Жученко не забував заповіту своєї дружини і не переставав нагадувати його українському громадянству при кожній нагоді; і минулого року він вирядив «ходока» до Києва, доручивши йому відживити цю справу, що ставала все більш пекучою. Бо садибу, де жила й почила наша покійна письменниця, під час революції реквізовано, потім муніципалізовано, в садибі уряджено майстерню для виробу шкіри і т. д., могилу знищено, штахети забрано на паливо, хрест вирвано з постаменту, самий постамент розбито і т. д.

Прикладаючи всі зусилля, щоб одстояти могилу від останнього знищення, М.Д.Лобач-Жученко спільно з сином покійниці Б.О.Марковичом (тепер професором Ломоносівського університету в Москві) заразом старалися заінтересувати громадські установи долею цілої садиби, що призначалася Марком Вовчком і її дружиною на культурно-освітні завдання, а стала місцем розплоду свиней і всякої іншої тварини. Місцева преса також нагадувала «Українським народам» сумну долю сього останнього пристановища великої української письменниці.

Кінець кінцем сього року Академія наук, вислухавши доповідь у сій справі нинішнього редактора листів Марка Вовчка O.K. Дорошкевича, постановила зайнятись сею справою і звернутися до різних установ: Укр[аїнської] науки, Ц[ентральної] б[ібліотеки] наукових робітників, Наркомздоров’я й ін., просячи прийняти в свій захист садибу й могилу покійної письменниці та помогти сповненню її передсмертних бажань. Укр[аїнська] наука в сій справі дійсно удалася до Раднаркому Кабардинсько-Балкарської області й одержала, скільки нам відомо, її повну згоду щодо повернення садиби покійної письменниці на культурні завдання – але саме призначення сеї садиби ще зістається непризначеним.

Редакція «України», друкуючи останню фотографію Марка Вовчка, передану їй від дружини покійниці разом з проханням нагадати українському громадянству сю справу, звертається з гарячим поклоном до установ і організацій України: не занедбати її і не дати проминути двадцятиліттю смерті великої нашої письменниці без сповнення її останнього побажання: нехай тіло нашого «кроткого пророка» спочине в рідній землі й її останнє пристановище буде пристановищем всього того доброго, світлого, людяного, чим була перейнята його творчість!

Примітки

Перша публікація: Україна. – 1927. – № 3. – С. 143 – 144. Підпис: М.Гр. Зберігся чорновий автограф публікації: IP НБУВ. – Ф. X. – Од. зб. 17208.

Подається за першодруком.

в маленькій садибці свого другого чоловіка під Нальчиком – хутір Долинськ, який тепер входить у межі Нальчика, адміністративного центру Кабардино-Балкарії. Насправді власницею садиби була сама Марія Олександрівна.

звернувся до українських культурних установ – як свідчив сам М.Лобач-Жученко, передусім за порадою і допомогою він звернувся до В.Дома-ницького, який на той час розбирав папери покійної письменниці. В.Доманицький надрукував статтю про цю справу (Рада. – 1908. – 26 серпня. – № 195) і скерував його до «Просвіти» в Києві. 11 травня 1909 р. М.Лобач-Жученко подав туди заяву з проханням про оформлення опіки Товариства над могилою і садибою Марка Вовчка. Через місяць загальні збори Товариства ухвалили прийняти цей дорогий дарунок. Однак на початку 1910 р. київська «Просвіта» була заборонена владою. У січні 1913 р. М.Лобач-Жученко листовно звернувся до М.Грушевського, просячи про допомогу, і той у березні повідомив, що ці обов’язки взяло на себе Українське наукове товариство в Києві. Див.: Листування Михайла Грушевського… – Т. 1. – С. 274; Т. 3. – С. 461-464.

нинішнього редактора листів Марка Вовчка О.К.Дорошкевича – у цей час Державне видавництво України (ДВУ) розпочало видання чотиритомника творів Марка Вовчка за редакцією О.Дорошкевича. Перші два томи з’явилися 1926 p., третій – 1927 p., останній – 1928 р. (Київ–Харків). Четвертий том складався з грунтовної критико-біографічної розвідки О.Дорошкевича «Марко Вовчок» (с. 7–240), а також публікації значної кількості листів письменниці й до неї.

без сповнення її останнього побажання – Марко Вовчок так і не була перезахоронена в Україні, як вона того бажала. За свідченням О.Дорошкевича, «…могилу під час громадянської війни майже цілком занедбано, і тільки в дні двадцятиліття [з дня смерті] (1927) уряд Кабардино-Балкарської автономної області упорядкував цю могилу. Завдяки невтомній увазі Михайла Дем’яновича Лобача-Жученка ця могила дочекалася кращих днів» (Марко Вовчок. Твори: У 4 т. – К.; X., 1928. – Т. 4. – С. 236). У будинку письменниці відкрився літературно-меморіальний музей-бібліотека, а в 1957 р. у садибі встановлене погруддя письменниці.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 237 – 238.