Новіша література по історії
В[еликого] Кн[язівства] Литовського

Михайло Грушевський

Критичний огляд

Останні часи зазначилися між іншим досить живим науковим рухом в області історії В[еликого] кн[язівства] Литовського – публікування матеріалів і науковими дослідами над зверхньою історією і розвоєм його устрою, національних відносин, культури і господарства. В своїй «Історії України[-Руси]», в т. IV – VI, присвячених литовсько-польській добі нашої історії, я старався вияснити факти і форми українського життя сеї доби на тлі історичного процесу, котрий переходила Польща і особливо В[елике] кн[язівство] Литовське, з історичною долею котрого так тісно злучена була історична доля нашого народу в XIV – XVI в.; при тім просліджуючи головні моменти в зверхній історії В[еликого] кн[язівства] Литовського і соціальній його еволюції, я звертав багато уваги на здобутки історіографії на тім полі. Сі томи мої були закінчені 1907 р. (перше видання IV тому вийшло 1904 року, друге, значно доповнене, наново переглянене в 1907, т. V – в 1905 – 1906, т. VI – в 1907 р.).

За той час з’явилося чимало публікацій, вартих уваги, які внесли чимало нового і цінного в наше зрозуміння історії В[еликого] кн[язівства] Литовського і взагалі литовської доби в історії зв’язаних з ним земель. В сфері видавництва джерел особливо важне значення мали видання Петроградської археографічної комісії. Випущений нарешті по таких довгих п’ятдесятилітніх заходах корпус литовських літописей (XVII т. «Полного собрания [русских] летописей») приніс чимало цінного, а ще більше, так би сказати, розв’язав руки і сумління дослідників, показавши в чім вони не повинні сподіватися чогось від сих літописей, що так довго зіставалися зачарованим скарбом для ширших кругів дослідників; навпаки, сказати б, – задатками кращої будучності являються випущені перші початкові томи Литовської метрики. Поза тим матеріали локального значення – видання археографічних комісій Віленської і Київської, Вітебського центрального архіву. І взагалі треба сказати, що видавництво матеріалів сильно відстало від розвою наукового досліду литовської доби і не доганяє його.

В науковій літературі поміж загальнішими працями, котрим хочу присвятити сі уваги, перше місце належиться курсу професора і довголітнього ректора Московського університету Матвія Любавського: «Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно» (Москва, 1910, видання Московск[ого] общества истории и древностей, ст. 3761+V). Проф. Любавський спеціалізувався на історії В[еликого] кн[язівства] Литовського і багато попрацював над нею.

В 1892 – 1893 pp. опублікував велику монографію, присвячену історії території, суспільних верств і місцевої адміністрації В[еликого] кн[язівства] Литовського, кінчаючи першою чвертю XVI в. (до Першого статуту), оперту переважно на матеріалі, невиданім з Литовської метрики достатутової доби. В 1901 р. видав другу велику монографію, що служила доповненням першої: «Литовско-русский сейм. Опыт по истории учреждения в связи с внутренним строем и внешнею жизнью государства» – історію парламентаризму у В[еликім] кн[язівстві] Литовськім у зв’язку з історією його центральних органів і вищих суспільних верств до Люблінської унії.

Книжка, котру випустив він в 1910 p., як літературне оброблення свого університетського курсу (див. передм[ову]), дає немов резюме його занять по історії внутрішнього устрою В[еликого] кн[язівства] Литовського.

В передмові проф. Л[юбавський] так характеризує її завдання: «дать достаточное первое ознакомление с общим ходом истории Литовско-Русского государства, с его общественными классами и их взаимоотношениями, с государственными учреждениями в их эволюции»; своїм принципом в сій праці він ставить – стояти на рівні наукових дослідів, «не відстаючи від них, але й не випереджаючи».

Тим він пояснює, що в своїй книжці зовсім на боці лишає економічну еволюцію В[еликого] кн[язівства] Литовського і його духове життя – «в виду отсутствия серьезных, достаточно широких и глубоких специальных исследований». Слова сі звучать занадто песимістично: і в сфері економіки, і в сфері духового життя, в широкім значенні сього слова, не можна сказати, щоб не було серйозних праць, і коли вони дійсно не вичерпують сих питань, не обіймають їх в цілості, – то і про зверхню історію В[еликого] кн[язівства] Литовського, або історію його соціального і політичного устрою, теж не можна сказати, щоб тут все було приведено до повної ясності. Автор, укладаючи свій курс, очевидно, мав на меті подати власне історію устрою суспільного і політичного, в зв’язку з важнішими фактами зверхньої історії, і так властиво повинна б називатися його книга.

У вступнім розділі (І) проф. Л[юбавський] виясняє насамперед «наукове значення Литовсько-Руської держави», вказуючи на тісну зв’язь її з київською добою, котрої вона являється «в певнім значенні безпосереднім продовженням, дальшим розвитком Київської Русі» і може краще, ніж Суздальська Русь, служити для ретроспективного освітлення київської доби, але, з другого боку, своїми аналогіями і контрастами як паралельна течія помагає вияснити собі історію «північно-східної Великої Русі».

Історія В[еликого] кн[язівства] Литовського до половини XV в., вложена потім в двадцяти розділах книги (с. 5 – 75), служить властиво історичним вступом до огляду устрою В[еликого] кн[язівства] Литовського в XV віці, котрому присвячені дальші сімнадцять розділів праці (с. 76 – 176). Дуже коротко і побіжно оповідається історія сформування В[еликого] кн[язівства] Литовського (II – III), трохи ширше – прилучення білоруських і українських земель (IV – VI); по короткім огляді державного устрою XIV в. (VII) автор спиняється на внутрішніх політичних кризах, які привели до Кревської унії 1385 р. (IX), а в дальших чотирьох розділах (X – XIII) описує дальші події включно до надання великого земського привілею 1447 p., кладучи головну увагу на відносини В[еликого] кн[язівства] Литовського до Польщі і на внутрішню боротьбу, яка переходила в самім князівстві.

Виклад має переважно характер фактичний, описовий; рідше автор пробує дати загальні характеристики певних стадій чи певних сторін сього історичного процесу, вияснення головних тенденцій чи мотивів сучасної політики, і сі загальніші пояснення не всюди випадають щасливо. Так, напр., на ст. 27 він ставить інтересне питання, чому не Гал[ицько]-Волинській державі, а В[еликому] кн[язівству] Литовському судилося зібрати білоруські і українські землі, але відповідь, дана ним на се питання, ледве чи може вдоволити – поруч з справедливими поміченнями маємо і виразні помилки, як от згадка про роздроблення Галицько-Волинських земель, і упущення моментів далеко важніших.

Настоюючи на тім, що унія з Польщею «была порождена не одними только внешними причинами, на которые принято обыкновенно указывать в данном случае, но и внутренними, коренившимися в самом строе молодого Литовского русского государства, в шатком и необезпеченном положении великокняжеской власти» (с. 42 – 43), проф. Л[юбавський] на доказ великої потреби в унії з Польщею вказує тільки на великі обов’язки, прийняті на себе Ягайлом в Кревськім акті, і на те, що сей крок стався за згодою його матері і декотрих братів.

Се, одначе, нічого не говорить про внутрішні причини, які б корінилися в самім устрою В[еликого] кн[язівства] Литовського, – свідчить про особисті бажання Ягайла, що найбільше про те, що сі бажання поділяли його найближчі родичі; криза, яка привела Ягайла до сього кроку, і в освітленні проф. Л[юбавського] має чисто особистий характер – вона загрожувала Ягайлові і його найближчому кружку.

З державного становища повне скасування В[еликого] кн[язівства] Литовського як держави і інкорпорація Польщею його земель як простих окремих, нічим уже між собою не зв’язаних провінцій, як се становив Кревський акт, розуміється, був ліком занадто радикальним против хиткого і незабезпеченого становища великокняжої власті, тим більше, що з польської сторони не давалося ніяких гарантій ні областям В[еликого] князівства, ні його людності, або принаймні її владущим верствам – принаймні нічого про такі гарантії наші джерела не кажуть.

Щодо фактичної сторони, то тут теж не можна сказати, щоб виклад курсу всюди стояв на рівні наукового досліду; напр., історія окупації литовськими князями українських земель виложена не тільки занадто побіжно, але і з різними недокладностями, які не дають читачеві виробити правильний погляд на сей процес, – короткий огляд окупації Волині, Київщини, Поділля (с. 21 – 23, 24 – 25, 28) повний довільностей, недомовок, недокладностей, котрі б дуже довго було розбирати стрічку за стрічкою.

Огляд устрою В[еликого] кн[язівства] Литовського XV в. – се най-важніша частина книжки; автор дуже багато працював в області суспільного укладу й управи в князівстві і, без сумніву, являється тут хазяїном, принаймні в дуже багатьом; можна не згоджуватися з тими чи іншими поглядами, але в них почувається основно перестудійований матеріал. Не входячи в деталі, позволю собі одмітити – опріч того, що виклад мало прозорий і часто перетяжений занадто, як для такого загального вводного курсу подробицями другорядними – дві головні недостачі.

Проф. Л[юбавський] у вступі своєї книги, як ми бачили, справедливо підносить тісні зв’язки устрою В[еликого] кн[язівства] Литовського з устроєм і відносинами київської доби, з другого боку, XV в. характеризується повільною, але постійною рецепцією польського державного права В[еликим] кн[язівством] Литовським; на сю сторону вказує не раз і проф. Л[юбавський]. Але описуючи устрій В[еликого] кн[язівства] Литовського, він не проводить сих точок погляду – не дає в історії поодиноких сторін сього устрою відчувати стрічу сих двох елементів – староруського і нового польського, їх боротьби, компромісів і повільного витискання або підпорядкування староруського елементу елементами польського державного права. Тим часом власне в сім лежить головний інтерес історії сього устрою, його еволюції.

В своїм огляді устрою українських земель литовсько-польської доби (в т. V) я власне старався прослідити сей процес на різних полях суспільного і політичного устрою; може б, се надало сю ідею і проф. Л[юбавському], коли б він зазнайомився ближче з моєю працею, – на жаль, сього не було, і, здається, взагалі українська наукова література по історії В[еликого] кн[язівства] Литовського лишилася поза увагою автора. Правда, IV т. моєї «Історії» фігурує між літературою, вказаною шановним автором, але се одинока українська книга, вказана в ній, і я думаю, що ш[ановний] автор знав її тільки з імені. Інші українські праці, як розвідки Б.Барвінського, [Б.]М.Бучинського, зісталися йому, мабуть, зовсім незвісні.

Се поминення української наукової літератури відбилося некорисно на другім питанні, чи групі питань, які теж не знайшли відповідного висвітлення, – се національний розлом у кн[язівстві] Литовськім і зв’язані з тим справи релігійні. Проф. Любавський, очевидно, не інтересувався сими справами. Його невеличкий екскурс в історію церковної унії на с 187 – 189 робить таке враження; тут ігнорується раніша історія унії (напр., проба 1390 р.) і взагалі відомості подані і неповні і не завсіди відповідно освітлені. З другого боку, в об’ясненні національного розлому в В[еликім] кн[язівстві] Литовськім уніонним експериментам надано занадто багато значення. На с. 187 читаємо:

«Православная вера с половины XV века стала подвергаться гонениям и притеснениям в связи с попытками осуществить ту самую церковную унию, которая заключена была на Флорентийском соборе 1439 года. Эти гонения и притеснения обострили национально-религиозную вражду в недрах Литовско-Русского государства и вызвали среди подвластной Литве Руси тяготение и даже отпадение на сторону единоверной Москвы. Великий князь московский не мог в виду этого оставаться равнодушным, не мог не протянуть руку помощи русским людям Великого княжества».

Смію сказати, що сі слова дають невірне представлення про дійсні мотиви ірріденти. Се таке ж прибільшення в один бік, як те, що читаємо на с 62 – 63 про попередні стадії сього розлому, – що в 1430 р. руські князі, користаючи з польско-литовського конфлікту, провели Свитригайла на Вел[ике] князівство як свого кандидата. Відкличуся до своєї «Історії» і до праць пок[ійного] Бучинського щодо дійсного перебігу сього складного процесу білорусько-української ірріденти.

В другій половині курсу, присвяченій XVI в. (до Люблінської унії), огляд історичних подій дедалі тим грає ще більш служебну ролю супроти історії інституцій, ніж в першій. Два розділи (XXXI – XXXII) присвячені подіям від Казимира, кінчаючи першою чвертю XVI в.; такому важному факторові в історії В[еликого] кн[язівства] Литовського, як Кримська орда, присвячена неповна сторінка (с. 186 – 187).

Потім розд[іли] XXXIII – XLV (с. 193 – 281) присвячені реформам XVI віку: організація оборони і фінансів, постулати шляхти і їх здійснення, волочна поміра і її наслідки в суспільних відносинах. Фактам зверхньої історії дано тут місце, оскільки вони давали імпульси для сих внутрішніх змін в устрої В[еликого] кн[язівства] Литовського. З початком соймування увага автора головно скуплюється коло їх діяльності – так що се навіть виходить поза рами праці, але супроти давнішої його монографії про сойми не дає багато нового.

Передостанній розділ праці (XLVI) оповідає історію Люблінського сойму; тут одмічу кинену автором гадку, що на соймі поляки потай вели переговори з підляшанами і волинянами про їх прилучення до Корони (с. 286). В останнім розділі «Общие наблюдения над ходом внутренней истории Литовско-Русского государства» автор спиняється над «різницею історичного розвитку» В[еликого] кн[язівства] Литовського і В[еликого] кн[язівства] Московського, властиво його фіналу. Як першу причину сеї різниці він підносить, що «по всем данным, Литовско-русское государство создалось и держалось на более устойчивом и определившемся общественном материале, чем государство Московское» (с. 295); як другу причину вказує він на зв’язь В[еликого] кн[язівства] Литовського з Польщею, – але з його становища, коли ся зв’язь випливала органічно з внутрішніх основ В[еликого] кн[язівства] Литовського, – се тільки явище секундарне.

В додатку (с. 297-376) подані тексти загальних земських і обласних привілеїв В[еликого] кн[язівства] Литовського, включно до привілею Жмудської землі 1569 року.

В польській науковій літературі также з’явився компендіум, аналогічний з курсом проф. Любавського. Навіть не тільки аналогічний – він стоїть в тіснім внутрішнім зв’язку з курсом московського професора, бо опирається на нім, і передусім його матеріалом користується в тих частях, де обопільно покривається їх зміст. Се другий том курсу краківського професора Стан[іслава] Кутшеби: Stanisław Kutrzeba, Historya ustroju Polski w zarysie (Lwów, 1914, ст. X+241 малої 8°). Ся книжка сповняє дезидерат польських учених-правників – ввести литовське право в обсяг польських курсів як провінціальне право Речі Посполитої, і являється першою пробою такого викладу в новіших часах.

Проф. Кутшеба спеціально працює в історії Польщі, в історії її устрою і господарства, Литвою спеціально досі не займався; сам він зазначає, що власні студії робив в питаннях про великокняжу власть, становище бояр і княжат, утворення шляхти, парламентаризм, статути і унії (с. 222); стаття його про унію литовсько-польську, заповіджена в видавництві «Polska і Litwa w rozwoju dziejowym (ст. 227), скільки знаю, ще не появилася в книгарськім обігу.

Як я вже сказав, в своїм компендіумі він головно оперся на курсі Любавськото – се видно з порівняння їх, і сам проф. Кутшеба дає се зрозуміти в своїй передмові (ст. VI); але зібраний в новішій науковій літературі матеріал він хоче представити в схемі, прийнятій західноєвропейською наукою історії права і особливо висвітлити відносини «свійського розвитку інституцій литовських і впливу на литовське право інституцій західноєвропейських, які через Польщу продиралися на Литву» (с. VII).

Книжка поділена на три часті. Перша сягає до 1386 року – «період будови держави, державної організації з елементів рідних, литовських», або «період великокняжий», виложений дуже коротенько, з огляду на бідність форм суспільної організації, а також і убожество джерел: він займає всього 20 сторін малої вісімки досить розгонистого друку; безперечно, повинний був бути обговорений ширше. Період другий, який автор характеризує як період «рецепції польських інституцій», до р. 1569, займає головне місце, ст. 24 – 197 досить повно, хоч і побіжно подано тут перегляд устрою: елемент історичний зведений до мінімуму, але за всім тим на такім невеликім просторі можна було тільки дуже побіжно перейти всю систему устрою В[еликого] кн[язівства] Литовського.

Кінчиться розділ історією Люблінської унії, котра властиво могла б відкрити собою частину третю: «період Речі Посполитої», р. 1569 – 1791, оповіджений теж дуже коротенько, бо автор спиняється тільки на відмінах литовського устрою від устрою Корони, відсилаючи по явища спільні і загальні до свого устрою Польщі. В осібнім розділі при кінці подана доволі багата, хоч і не зовсім повна нова література устрою В[еликого] кн[язівства] Литовського (з української літератури використаний т. V «Історії України[-Руси]»).

По самому вже характеру свому сей компендіум міг дати дуже мало нового і оригінального, порівнюючи з попереднім. Виклад науковий досить об’єктивний, система доволі переглядна; для першого ознайомлення з предметом книжка може бути корисна – тим більше, що при поодиноких розділах вказана і література (неповноту і припадковість літератури приходиться одмітити при розділі про церкву, статути, про військо, література про козацтво представлена двома статтями Яблоновського і Яроша).

Як більш важні і принципіальні недогляди я зазначу, що у автора поняття «свійського, литовського» елементу дуже загальне і неясне – він виступає немов одностайний і простий в противоставленні польському чи західному, і в нім автор не зазначає стрічі і компромісу елементів литовських і білорусько-українських – бодай як проблему там, де не можна його ближче аналізувати. Не спиняється він над питанням, видвигненим в новішій науковій літературі – про феодальний характер чи елементи феодалізму в устрої В[еликого] кн[язівства] Литовського (у проф. К[утшеби] просто на місці родового устрою витворилася «сильна абсолютна, великокняжа власть» – с. 1); проф. Любавський хоч побіжно, і теж не рахуючися з тим, як нині ставиться питання про феодалізм, все ж таки згадує про нього (ст. 132) – проф. Кутшеба не спиняється на сім питанні і стільки.

Далі занадто мало уділено місця церкві, духовній верстві, релігійним і з ними зв’язаним національним відносинам. Всього кілька стрічок (с. 68) присвячено «становищу східної церкви», а прецінь незалежно від ваги самої сеї великої, старої, найкраще організованої інституції, яка мала, без сумніву, чимале значення в організаційнім процесі, в суспільнім устрої і адміністрації В[еликого] кн[язівства] вона мала ще й велике значення як національна репрезентація. Про православне духовенство зовсім нічого, про релігійні обмеження дуже мало. Про таке незвичайно важне явище як патронат великих князів не згадано й словом – хоч власне в науковій літературі з’явилася простора студія про сей інститут проф. Владимирського-Буданова.

Про братства теж немає зовсім мови. Національним відносинам і їх впливу на розвій Великого князівства Литовського не дано теж ніякої уваги.

Упосліджения національного питання у В[еликім] кн[язівстві] Литовськім в обох курсах знаходить собі певну компенсацію в спеціальній розвідці, присвяченій сьому питанню, польського дослідника Яна Якубовського: Jan Jakubowski, Studya nad stosunkami narodowosciowemi na Litwie przed Unią Lubelską. Prace Towarzystwa Naukowego Warszawskiego. Wydział II. Warszawa, 1913, ст. 184.

Автор не перший раз виступає на полі історії В[еликого] кн[язівства] Литовського. Ще в 1903 р. з’явилася його студія «Земские привилеи В[еликого] кн[яжества] Литовского», і звернула на себе увагу дуже влучною аналізою і реконструкцією первісних привілеїв. Нова праця носить на собі теж виразну марку дослідничих здібностей автора, і хоч він, виступаючи против прийнятих поглядів, як то часто буває, перегинає палицю в противний бік, але зроблені ним поправки і остереження навіть в своїх крайностях будуть корисні для науки.

Автор власне виступає против широкоприйнятих поглядів про перевагу «руського» (білорусько-українського) елементу над литовським у В[еликім] князівстві, про те, що князівство Литовське мало властиво «руський» характер. От в яких тезах збирає висліди своєї праці сам (с. 86):

«Етнічний елемент литовський не був у В[еликім] князівстві таким слабим чисельно, як то досі звичайно приймали. В XVI в. він обіймав коло половини цілої людності держави.

Уживання руської мови на Литві не дає ще підстави уважати Литву за руський край.

Національна свідомість литвинів знайшла свій вираз в хронікарстві, що було руським мовою, але по духу щиро литовським.

Хронікарство руське на Литві з часом ставало все більш зичливе Литовській державі. Нарешті воно злилося з хронікарством литовським».

Етнічний литовський елемент, спочатку мавши тільки політичну перевагу в державі, здобув з часом і культурну перевагу.

Ту культурну перевагу литовському елементові дала головно західна культура, що напливала до Литви з Польщі.

Під впливом тої культури повстала литовська хроніка, що описує казкову історію Литви. Ся хроніка багато вплинула на зріст національного почуття литовського в цілій Литві.

В XVI в. в шляхетській верстві різниця між литвином і русином литовським затерлася. Вся шляхта в Литві вважала себе литвинами. Зісталася тільки релігійна різниця, але і та затиралася під впливом реформаційних течій.

Литовський статут був ділом всеї шляхетської суспільності Литви, тому в рівній мірі до обох етнічних елементів, що утворили сю суспільність.

Вплив західної літератури, привівши до національної консолідації литовської шляхти, в дальшім своїм розвитку вплинув на упадок культурних впливів руських і приготовив грунт для панування польської мови».

Сі тези, одначе, далеко не всі і не в рівній мірі випливають з матеріалу, зібраного в книзі, і з досліду, переведеного над ним автором.

Починає він від уставлення етнографічної литовської території в давніших часах. При убогості матеріалу приходиться йому се робити з далеким приближениям; визначивши сю територію, приходить до висліду, що литовська територія в часах найбільшої експансії В[еликого] кн[язівства] становила лише 1/10 держави, в XV – XVI віці – одну шосту. Але литовські території були, по гадці автора, далеко сильніше залюднені.

За браком якої-небудь статистики, він бере за міру воєнні контингенти. По його обчисленні, на підставі реєстру 1528 р. литовські повіти «властивого В[еликого] князівства» разом з землею Жмудською ставили 5730 коней, повіти руські з Підляшшям, землею Волинською, Полоцькою і Витебською – 5320 коней. Допускаючи, що Київщина і Браславщина в сій пропорції не зробили великої різниці, автор уважає за певне, що «в цілій литовській державі в XVI в. людність чисто литовська коли не становила більшості, то принаймні рівнялася щодо числа з людністю руською» (с. 10).

При тім він, одначе, сам признає, що повітові контингенти не дають повного поняття про дійсні воєнні контингенти, бо полки хоруговних панів не входили в їх рахунок. Склад маєтностей сих панів дуже часто невідомий і се властиво позбавляє всякої ціни всю повітову статистику. З другого боку, автор признає справедливо і ту можливість, що литовські повіти були до військової служби потягані сильніше, ніж руські (с. 8).

Значить, коли б дійсно навіть показалося, по докладніших рахунках, що воєнні контингенти литовської території перевищали чи рівнялися контингентам білорусько-української території, то з сього можна було б зробити один вивід, що з становища мілітарного литовські землі чи литовський елемент, хоч би й менший чисельно, значив у В[еликім] князівстві стільки ж (чи більше), ніж численніший елемент білорусько-український. Се з повною правдоподібністю і тепер можна сказати, що специфічна вага («удельный вес») литовського елементу з сього погляду була більша, ніж елементу білорусько-українського, і ся обставина могла в очах правительства оправдувати також привілегійоване становище литовського елементу. Але про статистику се не рішає.

Автор зовсім голословно говорить (на с. 28) про «убогу і обезлюднену Литовську Русь»: сього не можна сказати, так само не можна говорити загально про «обезлюднення сучасної полудневої Русі» (с. 24) – про українське Полісся, Побужжя, Волинь зовсім не можемо говорити, щоб воно було безлюдне, можна се казати тільки про Східно-Полудневу Україну. Факти, наведені автором (на с. 10) на потвердження гадки, що людність литовська як не перевищала, то рівнялася людності руській, не доказують нічого. Він цитує Е.Ціолка, але коли той каже, що «Rutheni medium fere ducatum incolunt», то се, очевидно, сказано про територію і просто мусить уважатися невірним. Посилається на те, що до поправи статуту 1544 р. була вибрана комісія по рівному числу латинників і православних, – але коли при привілегійованім становищі литовської шляхти вона мала вибрати стільки ж делегатів, скільки православна, то се натякає скорше на те, що православної шляхти було більше, а ніяк не може свідчити про рівну чисельність людності литовської і білорусько-української.

За всім тим осторога автора, щоб не виходити в своїх поглядах на відносини національні від величин територіальних, зовсім справедлива. Так само справедлива гадка, розвинена в 11 розділі, що уживання руської мови в урядуванні, а почасти в житті вищих верств литовської людності зовсім не свідчить про перевагу руського елементу в Вел[икім] кн[язівстві] Литовськім; се була традиційна мова урядова, і з нею не зв’язувалося навіть поняття про вищість руської культури, капітуляції литовського елементу перед елементом руським.

Релігійна різниця творила різку границю між обома елементами й, прилучаючися через посередництво католицтва до культури західної, литовці-католики зовсім не мали в своїй свідомості поняття про культурну вищість Русі, навпаки, дивилися на неї згори – хоч і користувалися руською мовою. (До річі, автор помиляється, кажучи, що сю руську мову В[еликого] кн[язівства] Литовського в Москві називали «литовською» в значенні політичнім, не етнографічнім; я не знаю, на чім опирається тут автор – прийнятим в Москві терміном для сеї мови і письма було «білоруське» – однаково для властиво білоруського і для українського).

Доповненням до сього другого розділу служить розд[іл] IX, де автор говорить про певну реакцію серед литовського громадянства, властиво національно настроєних груп її інтелігенції середини XVI в., проти уживання руської мови яко мови «московської», некультурної, чужої литовцям: яко потомкам римських емігрантів, що мовляв говорять попсованою литовською мовою, їм рекомендувалося вернутися до латинської мови. Ся проповідь не мала успіху – але вона логічно приготовила ідею літературного ужитку литовської мови, що починається у В[еликім] кн[язівстві] Литовськім з кінцем XVI в.

На прикладі литовського літописання, сього найважнішого, а властиво єдиного літературного продукту В[еликого] кн[язівства] Литовського, хоче автор показати, наскільки литовське громадянство, не вважаючи на уживання руської мови, було самостійне і свобідне від впливів «руської» історичної чи літературної традиції.

Литовському літописанню присвячена більша половина праці. Помічення автора часто дуже інтересні. Зручно відтворює він ту атмосферу політичну, в якій творилася «книга битія» литовського народу, заразом поруч розвою сього литовського літописання підчеркує ослаблення традиції київської доби. Але виводи, які він робить з сих помічень, не зовсім вірні, або докладніше кажучи – вони висловлюються в термінах не зовсім відповідних.

Автор справедливо підносить вироблення державної ідеї В[еликого] кн[язівства] Литовського, яка переймає литовське літописання, хоч авторами були не прирождені литвини, але білоруси або українці. Можна справді говорити про литовський патріотизм в політичнім значенні, що обіймав не тільки литвинів, але й Литовську Русь. Але не можна сказати, щоб в XVI в. вся шляхта В[еликого] кн[язівства] Литовського становила елемент «pod względem narodowym jednolity».

«Кожний шляхтич в Литві вважав себе за литвина, кожний говорив наріччям білоруським (на полудні малоруським), кожний в письмі уживав конвенціональної руської (литовсько-руської) мови. Різниця народна (narodowościowa) між прирожденими литвинами і русинами затиралася серед шляхти вже до решти, лишилася тільки різниця релігійна: розрізнялися тільки особи «римського» і «грецького» закону (с. 81).

Правда, на іншім місці з сеї загальної асиміляції автор вирізняє Підляшшя і Україну (с. 61 – 62). Але навіть і з тим виїмком, котрого він пізніше не повторив, не можна прийняти його тези про повну асиміляцію людності литовської і білоруської, навіть хоч би й шляхетської тільки. Національна окремішність існувала – хоч часто покривалася релігійною. Жили і старі історичні і літературні традиції, хоч літературна творчість і ослабла. Над сим всім я застановлявся свого часу в VI т. «Історії Украіни[-Руси], та, на жаль, автор не познайомився з ним.

Осібний розділ присвячує д. Я[кубовський] «іншому вікопомному утворові», на яке здобулася Литва, окрім літописі – Литовському статутові. Виступаючи проти крайностей погляду на Лит[овський] статут як пам’ятку «руського права», він спиняється на моментах, які вказують на загаль-нолитовський національно-нейтральний характер сеї пам’ятки. Пригадую і мою замітку, висловлену в V томі «Історії [України-Руси]», що поки не переведено студій над нею з становища можливих елементів литовського права, не ножна без дальших застережень вважати весь матеріал Статуту, зачерпнений з звичаєвого права, з судової практики – правом руським.

В додатках, крім екскурсу про т[ак] з[вану] літопись Биховця, автор надрукував коротку хроніку В[еликого] кн[язівства] Литовського, переховану при перекладі Литовського статуту 1786 року. За проф. Брікнером автор уважає її автором Августина Ротунда, війта віленського – його ж ділом вважає переклад Статуту, і взагалі надає йому – хоч на досить гіпотетичних підставах – дуже визначну ролю в історії литовського національного життя XVI віку.

Такий зміст сеї інтересної книжки. Окрім неї, національному питанню в В[еликім] кн[язівстві] присвятив роботу А.Вальдемар (А.Г.Вальдемар, Национальная борьба в Великом княжестве Литовском в XV и XVI вв., Известия отд[еления] русск[ого] языка Академии, 1900, кн. III, с. 160 – 198); але се ряд відірваних, переважно мало інтересних заміток на теми національних литовських відносин.

З більших монографій, присвячених певним історичним моментам, розглянемо ближче дві – книгу проф. Фінкля і книгу Л.Колянковського.

Монографія львівського професора Людвіка Фінкля про елекцію Жигимонта Старого також має на меті вияснити деякі моменти в історії унії, як то зазначив автор в самім титулі: Elekcya Zygmunta I. Sprawy dynastyi Iagellonskiej і unii Polsko-litewskjej w Krakowie, Akademia Umiejętności, 1910, ст. 296. Автор від довшого часу займається династичною політикою Ягайлового дому; кілька років скорше була ним предложена Краківській академії монографія, присвячена королеві-матері Софії, Ягайловій жінці, яка, на жаль, досі лишається неопублікованою.

Тепер автор входить в сферу династичної політики її синів [треба – онуків!]; се доба, котрою багато займалися ученики покійного львівського професора Кс[аверія] Ліске, до котрих належить і автор; його студія дає ревізію питань з історії польської політики початку XVI в., з котрими зв’язані праці Люкаса, Гіршберга, Бостля і самого пок[ійного] Ліске, і, використовуючи новіші публікації, доповненні власними архівальними пошукуваннями автора, вводить сюди ряд моментів, на котрі попередні дослідники польські не звертали досить уваги, і дає конструкцію подій, значно відмінну від переказаної старої традиції, сам автор зводить її в такім резюме (с. 234):

«Виявилося, що посадження Жигимонта на трон В[еликого] кн[язівства] Литовського перше, ніж вибрано його в Польщі, не було рішенням, прийнятим несподівано і без зв’язку, з огляду нібито на переворот, який грозив з боку Михайла Глинського: воно було приготоване кілька часу наперед Ягайловичами, які не приймали Пьотрківсько-мельницької унії 1501 року і, охороняючи своє дідичне право на Литву, не допустили до спільної елекції польсько -литовської.

Королевич Жигимонт, князь шлезький, в серпні 1506 року виїхав з Глогови на Литву не з іншою метою, як тільки щоб зараз по смерті хорого брата Олександра опанувати дідичний великокняжий трон.

Князь Михайло Глинський не тільки не мав заміру захопити литовський трон, але навпаки заздалегідь прихилений на свій бік Жигимонтом, працював разом з ним і поміг йому опанувати Литву.

Далі виявилося, що те скоре опанування В[еликого] кн[язівства] Литовського мало на меті не тільки заховання дідичного трону, але й забезпечення Корони польської. В Польщі була опозиція против кандидатури Жигимонта – опозиція малопольських панів, котру потім зломила інтервенція угорська, волоський напад, а передусім вибір литовський. Через такий [опозиційний] настрій сенаторів, зібраних в Кракові, похорон короля Олександра відправлено у Вільні, і навіть ініціатива до сього вийшла від сих же сенаторів.

Нарешті обжалування Михайла Глинського, підняте його неприятелями, як і обвинувачення Яна Заберезинського Глинським за його поклін, не довели до розгляду сеї справи судом, тому що в[еликий] кн[язь] Жигимонт, добре знавши, як воно дійсно було, не хотів і не міг допустити до суду. Тільки таким чином можна вияснити і зрозуміти його дивне поводження, що в своїх наслідках принесло убийство Заберезинського і бунт Глинського».

Значення династичних інтересів Ягайлового дому в історії польсько-литовської унії, не оцінене відповідно в польській історіографії, само по собі не являється чимсь новим; з притиском підносило їх знане посольство литовської ради 1526 p., опубліковане ще в «Актах Зап[адной] Рос[сии]», і в науковій літературі вказане було їх значення – див. хоч би в моїй «Історії України[-Руси]», IV, с. 340; так само було вияснене негативне становище до уніонного акту 1501 року, що касував дідичні права Ягайловичів, правителів В[еликого] кн[язівства] Литовського, що сей акт попросту вважали неправосильним (Ibid., с. 263).

Автор висвітлив ближче ту дипломатичну боротьбу, яву вів проти сього акту Володислав чеський, як сеньйор сім’ї і протектор молодшого брата Жигимонта; інтересів Олександра особисто вона не зачіпала, але йому не годилося підіймати рук на акт ним санкціонований, і тим поясняється його ухильчиве становище; ясно виступає і становище малопольських панів, котрим хотілося доконче обстояти принцип вільної елекції від обмежень, які містило в собі дідичне право Ягайловичів на Литву, і хвилями готові були пориватися до рішучої боротьби з Володиславом і розриву з Ягайловою династією.

Неясна зістається в представленні автора позиція литовських панів-ради. Автор головну увагу свою звертає на те, щоб зібрати традиційні поголоски про замисли Михайла Глинського, він піддає дуже докладному переглядові весь матеріал про його діяльність аж до повстання, виясняє його повну лояльність не тільки супроти Олександра, але й Жигимонта – се вже й давніше було видно («Історія України[-Руси]», с. 284), але автор іде дальше: йому удалося знайти невідомі листи Глинського до цісаря Максиміліана і до міста Гданська з року 1509 однакового змісту, де Глинський, шукаючи їх впливу на Жигимонта, оповідає про свої заслуги перед ним і його несовісність і невдячність, і проф. Фінкель з повним довір’ям приймає слова Глинського, що він,

«бажаючи собі запевнити ласку сього короля Жигимонта на пізніші часи, уживав усяких заходів і старань у короля Олександра, тоді ще живого, аби він зволив згаданого Жигимонта прийняти за сина і ще за життя свого піднести і поставити за володаря В[еликого] кн[язівства] Литовського».

По словам Глинського, сі заходи відкрив Жигимонтові через Любранцького, єпископа познанського, і Андрія Шамотульського, воєводу познанського, і Жигимонт сам потім перед усім сенатом Корони польської засвідчив сю нашу вірність і заховання». Проф. Фінкель приймає, що Глинський працював дійсно в порозумінні з Жигимонтом, що Жигимонт потайки зносився з ним, кликав його до себе по смерті Олександра, обсипаючи обіцянками, як пише Глинський в своїм згаданім листі, і приїзд Глинського до нього з його сильним полком, котрого Жигимонт вичікував під Городком, дуже сильно підніс його шанси і претенсії на В[елике] князівство, – взагалі Жигимонт в осягненні своїх планів на Вел[ике] князівство (а за тим і на Польську корону) дуже багато завдячував Глинському, що в той момент був героєм дня на Литві по своїй побіді над татарами і як недавній провідник воєнних сил В[еликого] кн[язівства] мав великі впливи (с. 124 – 140).

При тім, одначе, невиясненим зістається, чому Жигимонтові приходилося так багато покладати саме на поміч Глинського, коли властиво вся правляща аристократія В[еликого] кн[язівства] Литовського мусила дуже симпатично ставитися до його планів на великокняжий трон, не маючи іншого кандидата, а принципіально противлячися спільній елекції з поляками.

І, по-друге, до незрозуміння гидкою, мерзенною стає роля Жигимонта, коли він справді так багато завдячував Глинському, так шукав його помочі, так багато обіцяв йому, а потім так безсовісно занедбав ті обіцянки, поодбирав уряди від нього і від його партизанів, і по всіх запевненнях його невинності, яка йому так добре була в такім разі знана, з легким серцем повторив потім всі ті брехливі обвинувачення, які зложені на голову Глинського його ворогами. З характеристикою Жигимонта, яку приймає проф. Ф[інкель], таке поводження Жигимонта досить трудно погодити, і певна загадковість в сім епізоді зістається, а навіть збільшується.

Автор занадто йде далеко, я думаю, в своїй негації старої традиції про Глинського, очищаючи його ролю від усякої національної закраски. В спеціальнім екскурсі (с. 234 – 250), аналізуючи сю традицію – виказуючи, як незаслужено зроблено було Глинського жертвенним козлом всього, що осуджувала польська тодішня політика, він силкується ослабити і все те, що представляє Глинського заступником руського елементу в Вел[икім] князівстві.

Тим часом його виставляють таким не тільки пізніші письменники, як Гурський, Стрийковський, Бельський, а і сучасник Ваповський, що по осуду самого д. Фінкля незвичайно інтересувався Глинським, мав правдивий погляд на нього і, не виступаючи гостро проти нього, постарався всякими виразами вагання і сумніву звести всі оповідання про його злочини до певної міри (с. 241 – 243). Тим часом Ваповський без усяких застережень каже, що сторону Глинського тримала православна Русь і становила головну частину його партизанів.

Проф. Фінкель завважає, що се була правда, «але висловлена без згадки про те, що Глинський був католиком, що він не працював на користь православ’я за часів Олександра, витворила фальшиве поняття, ніби Глинський стояв на чолі русько-православної партії против партії литовсько-католицької» (с. 243). Автор кладе натиск на те, що Глинський був католик, отже не міг бути національним проводирем в тих обставинах, коли поняття релігії і національності були так тісно зв’язані. Він, одначе, на іншім місці признає, що, не вважаючи на своє католицтво, Глинський «мав прихильність і довір’я і серед православних русинів» (тестамент Путятича, котрим той поручав Глинському роздати його гроші по православним церквам), і що в очах Олександра він, хоч католик, «стояв» «на чолі численної православної руської дружини» (с. 95).

Автор тут готов признати, що на Глинського в руських кругах дивилися як на свого, що за часів Олександра вони групувалися коло нього – се власне те, що говорив я в «Історії України[-Руси]» (с. 282 і д.), і що говорить Ваповський, і мені здається, що автор даремно на закінчення своєї студії старається обмежити слова Ваповського, прикладаючи їх тільки до часів поолександрових, і думає, що я задалеко пішов в признанні національного елементу в історії Глинського. «На користь православ’я» ніякої спеціальної діяльності Глинського ми не знаємо ні за Олександра, ні потім, але се нічого й не значить – від католика сього, мабуть, і не вимагали.

Автор дивується, що я не запримітив факту, як Глинський їздив послом від Олександра до Володислава, побуджуючи до спільних заходів в інтересах католицької віри (с. 95) – але я не тільки запримітив, а й підчеркнув сей факт (с. 279), і думаю, що се посольство, поручене Глинському Олександром, не стояло ні в якій суперечності з позицією Глинського в українсько-білоруських кругах Великого князівства. Досить вказати на Свитригайла, котрому його католицтво (навіть католицька ревність) теж не стояло на перешкоді бути героєм Литовської Русі, що на нім будувала всі надії, за нього накладала головами.

Для часів, коли Глинський підіймав боротьбу проти Жигимонта, професор Ф[інкель], очевидно, не сумнівається, що він виступав як представник русько-православних інтересів; але якби се могло бути, кола б в попередній діяльності Глинський відчужився був не тільки з релігійного, але й з національного погляду від руського елементу? Думаю, що в своїй опозиції російсько-православному поглядові деяких письменників на Глинського, шан[овний] автор пішов трохи задалеко в кінцевих розділах своєї, будь що будь, гарної книги, – одної з найкращих праць по історії В[еликого] кн[язівства] Литовського, які принесли останні роки.

Сі наукові прикмети праці проф. Фінкля виступають особливо виразисто в порівнянні з іншою працею в області тих же польсько-литовських відносин першої половини XVI в., яка з’явилася по ній в польській літературі – L.Kolankowski, Zygmont August wielki ksiąze Litwy do roku 1548 (we Lwowie, 1913, ст. 419, 13 таблиць). Вісім літ перед тим автор надрукував невелику розвідку про елекцію Жигимонта Августа (Elekcya Z[ygmunta] Augusta, Kwart[alnik] Historyczny, 1905), потім кілька літ присвятив архівальним студіям, на котрих опер свою нинішню більшу працю, далі прослі-джуючи поставлену тему. Її завдання характеризує він так на вступі (с. 2):

«Се студія про правління Жигимонта Августа на Литві в pp. 1544 – 1548. В круг її входять, з одної сторони, виводи про стан Вел[икого] кн[язівства] від піднесення остатнього Ягайлона на великокняжий трон до хвилі, коли перейняв вій фактичне правління на Литві в році 1544, та історія сього правління до переходу до нього, по смерті Жигимонта І в р. 1548, Польської корони. З другого боку, маємо погляд на молоді літа короля Жигимонта Августа до р. 1548. Таким чином, нинішня студія має двоїстий характер: вона являється пробою представлення замкненого в собі періоду удільного правління Жигимонта Августа в Великім князівстві за життя батька, а заразом може творити вступ до цілої Августової історії».

Як перший розділ в сю книгу ввійшла, в переробленій і доповненій формі, також і давніша студія автора про елекцію Жигимонта Августа.

Автор таким чином поставив собі дуже широкі і різнородні завдання. Дати образ вел[икого] князя литовського в 1529 – 1544 pp., в сю переломову добу Першого статуту, при нинішнім стані науки і її вимогах само мусило б становити предмет дуже серйозних архівальних студій, просторої і докладної студії; так само діяльність Жигимонта Августа на Литві в таку важку переломову хвилю дає не тільки дуже вдячну, але й дуже широку, різносторонню тему; так само особиста біографія Жигимонта Августа досі не написана і по тих більше або менше принагідних і побіжних писаннях, які досі з’явилися, вимагає дуже пильних і скрупулятних студій.

В результаті, як можна було сподіватися, автор не подолав своїх завдань, і книга його становить ряд екскурсів, що обробляють поодинокі партії матеріалу, які насунулися йому або звернули на себе його увагу, злучені досить механічно між собою, вони місцями дають дещо інтересне, нове, але не становлять цілості, а що особливо неприємно – якось поміж пальцями автора тікає властива тема: вияснення литовсько-польських відносин на грунті сього епізоду, чи властиво – цілого ряду далекосяглих епізодів, як вибір Жигимонта Августа великим князем незалежно від участі коронних панів, інтронізація і в кінці удільне панування на Литві за часів батька – останній епізод того роду, який немов повертав литовсько-польські відносини до часів Ягайла і Витовта, уставляючи наново певні області, де рядили «dux magnus» і – «dux supremos m[agni] d[ucatum] Lithuaniae».

Коли не що інше, то хоч би праця проф. Фінкля, що появилася кілька літ скорше, повинна була звернути увагу автора на сей центральний пункт його теми. Великокняжий вибір і панування Жигимонта Августа в Литві були логічним розвитком сепаратного вибору його батька в Вел[икім] князівстві – дальше використання тих же обставин в інтересах династії, а проти інтересів унії; тільки те, що в першім епізоді, з вибором Жигимонта Старого, скупилося в розмірно невеликім часі, тут розтягнулося на кільканадцять літ. Тим важніше було на сих фактах вияснити і висвітлити відносини різних факторів – політичних, соціальних і національних, різних верств і сторін до справа самостійності Вел[икого] князівства, до унії, до краківського і віленського правительства. Автор подав дещо нове, на дещо вказав – але все воно далеко не виясняє сих питань.

Головна тема книги таким чином, можна сказати, – зовсім пропала; але і в інших питаннях не дає вона чогось важного, більшого, не вважаючи на чималі розміри праці, дуже претенсіозні відзиви автора про дотеперішню літературу і імпозантний ніби, на перший погляд принаймні, архівальний матеріал, ним використаний. Він заявляє на вступі, що «друкованих матеріалів до сих часів і відносин дуже мало, а оброблень ще менше, а властиво і зовсім нема»; для зверхньої історії В[еликого] кн[язівства] Литовського він одмічує тільки начерк московсько-литовської війни 1534 року у Соловйова, все написане з внутрішньої історії В[еликого] кн[язівства] Литовського – «для сформулювання відповідного образу внутрішніх відносин Литви в якійсь добі – майже не придатне» (с. 3).

Таке неприхильне становище, чи упередження, мало наслідком, що автор далеко не використав літератури і всього, що вона могла дати. Напр., в історії кримських відносин сильно дає себе відчувати брак знайомості з літературою; в епізоді про козацький погром Очакова автор посилається на різні недруковані документи, не підозріваючи, очевидно, що колекція документів, далеко більша, була свого часу опублікована в спеціальній розвідці, присвяченій сьому епізодові. В погоні за архівальним матеріалом автор мало уділив уваги його обробленню; досліднича робота в його книзі виступає досить слабо. З другого боку, і архівальна робота має якийсь припадковий характер, не може не робити дивного враження, коли автор замість звернутися до Томіціани, сеї першої підстави для питання політики Корони, в останніх часах так добре зінвентаризованої, задовольняється припадковими пізніми копіями – які ввійшли в теки Нарушевича.

Такий загальний характер праці; додамо ще дещо про її уклад та про зміст.

Розвідка поділяється на три часті, відповідно до трьох головних тем, зазначених на вступі. Перша присвячена Жигимонтові Августові перед роком 1544 і складається з трьох розділів. Перший присвячений заходам Жигимонта Старого і кор[олеви] Бони коло забезпечення корони синові, розділ короткий, де на 25 ст. говориться і про уродини Жигимонта Августа, і про вибір великим князем, і про плани Бони щодо Мазовша, і про вибір Жигимонта Августа королем, так що маємо тільки зверхню схему сих подій. Другий розділ, дещо довший, говорить головно про заходи Бони коло піднесення власті і престижу королівської власті і свого впливу. Третій коротко займається вихованням молодого короля, становищем його в Короні і матримоніальними заходами.

Друга частина – «Литва в р. 1529 – 1544», найбільша розміром, містить насамперед великий розділ (с. 93 – 189), найбільший в книзі, присвячений литовсько-московським відносинам тих літ, а головно війні 1534 – 1536 pp.: автор, одначе, користується переважно звісними джерелами і при слабшім досліді його представлення дипломатичних відносин і воєнних операцій сих літ не має взагалі особливого інтересу, а для властивої теми сеї книги таки і зовсім ні.

Розділ другий, що ближче відповідає поставленій темі – «внутрішня управа В[еликого] кн[язівства] Литовського в pp. 1529 – 1544», на трьох аркушах (189 – 235) займається головно правлящею, панською верствою В[еликого] кн[язівства] Литовського, її відносинами до шляхти, – виясняє склад ради і ту економічну силу, котру вона представляла; чимало місця займає тут (с. 193 – 211) на підставі попису 1529 року подана в таблицях статистика шляхетських родів і числа коней, посланих ними по воєводствам і повітам, а також статистика воєнної служби панських і княжих родів – відносини вияснювані вже попередніми дослідниками; в кінці є кілька слів про становище міщанства, представлене в дуже рожевих фарбах (с. 230), про селянство і національні відносини – дуже коротко і побіжно (с. 233 – 234). В кінці в розділі третім на кількох сторінках (с. 235 – 240) оповідається про передачу управи В[еликого] кн[язівства] Литовського Жигимонтові Августові і обставини, які привели до того.

Третя частина (с. 240 – 347) присвячена «Великому князівству під управою Жигимонта Августа» (1544 – 1548). Більше місця дано тут загранич-ним дипломатичним відносинам сих років (Крим, Туреччина, Ливонія і Пруссія, протестантські князі цісарства). Чималий екскурс займається переведеним тоді розмежуванням В[еликого] кн[язівства] Литовського з сусідніми державами і взагалі границями В[еликого] князівства – на осібних картах (числом 10) представлені частинками границі В[еликого] кн[язівства] з сусідніми державами в першій пол[овині] XVI в. у різних скалях і неоднаково докладно та й визначаються бідністю написів хорографічних і топографічних. Дуже широко обговорено справу перебивання польської монети на литовську, переведену тоді – тому що автор мав докладні рахунки з сеї операції. Вкінці чимало місця присвячено двірському життю Жигимонта Августа і його супружому пожиттю. Властивій внутрішній управі і внутрішнім відносинам сих років присвячено всього кілька сторін і взагалі виклад стоїть в залежності від тих матеріалів, які стрілися авторові, і тому має характер вповні епізодичний.

В додатку подано 22 документи, дуже різнородного характеру, а також ітінерарій Жигимонта Августа з р. 1543 – 1548.

Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М. Новіша література по історії В[еликого] кн[язівства] Литовського. Критичний огляд // Український науковий збірник. – Вип. II. – М., 1916. – С. 21 – 39. Машинопис з авторськими виправленнями чорнилом зберігається у: Інститут рукопису Центральної наукової бібліотеки ім. В.Вернадського НАН України. – Ф. X, спр. 34682, арк. 1 – 37.

Випущений нарешті по таких довгих п’ятдесятилітніх заходах корпус литовських літописсй (XVII т. «Полного собрания [русских] летописей»)… – Полное собрание русских летописей, издаваемое Археографической коммиссиею Министерства народного просвещения. – Т. XVII: Западнорусские летописи. – СПб., 1907.

…випущені перші початкові томи Литовської метрики – йдеться про публікації: Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической коммиссиею. – СПб., 1903. – Т. XX: Литовская метрика. – Т. I; СПб., 1910. – Т. XXVII: Литовская метрика. Отд. 1. Часть 1. Книга записей; Юрьев, 1914. – Т. XXX: Литовская метрика. Отд 1 – 2-й. Часть 3. Книга публичных дел.

Поза тим матеріали локального значіння– йдеться про багатотомне видання Віленської археографічної комісії для розбору давніх актів. Див.: Акты Виленской археографической коммиссии. – Т. 1 – 39. – Вильно, 1865 – 1909. Публікувалися актові матеріали по історії Литви і Білорусії XV – XVI ст.: магістратів Мінська, Вільно, Гродна, Бреста, гродських, земських, копних судів. Це томи 1 – 15, 17-18,21-27,30-32.

В 1892 – 1893 pp. опублікував велику монографію… – Любавский М.К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания 1-го Литовского статута // Чтения в Обществе истории и древностей российских. – М., 1892. – № 3. – С. 1-62; № 4. – С. 63-296; 1893. – № 3. – С. 297-764; № 4. – С. 765-884 (окремою книгою. – М., 1892).

В 1901 р. видав другу… – Любавский М.К. Литовско-русский сейм: опыт по истории учреждения в связи с внутренним строем и внешней жизнью государства // Чтения в Обществе истории и древностей российских. – М., 1900. – № 4. – С. 1-508; 1901. – № 2. – С. 509-850; 1901. – № 4. – С. 1-232 (окремою книгою. – М., 1900).

В своїм огляді устрою українських земель литовсько-польської доби (в т. V) я власне старався прослідити сей процес на різних полях суспільного і політичного устрою… – див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. V. – 2-ге видання. – К., 1998

…як розвідки Б.Барвінського, [Б.]М.Бучинського… – див.: Барвінський Б. Історичні причинки. – Т. 1 – 2. – Жовква, 1909; Його ж. Кілька документів і причинок до часів великих князів Свитригайла і Жигимонта Кейстутовича // ЗНТШ. – Т. LXV. – Львів, 1905. – С. 5 – 22; Його ж. Жигимонт Кейстутович, великий князь литовсько-руський (1432 – 1440 pp.): історична монографія. – Жовква, 1905. Про постать та праці Богдана Бучинського ширше див. с. 541 – 542 нашого видання.

…Стан[ислава] Кутшеби – Кутшеба Станіслав (Kutszeba Stanisław) (1876 – 1946) – відомий польський історик права, публіцист, дійсний член Краківської академії знань (1918 p.), її президент у 1939 – 1946 pp. У 1894 – 1898 pp. студіював право в Ягеллонському університеті. 1901 – 1908 pp. – ад юнкт в Архіві актів земських і гродськиху Кракові. В 1902 р. габілітувався з історії польського права. Від 1908 р. надзвичайний, 1912 р. звичайний професор історії польського права Ягеллонського університету, 1912 – 1913,1920 – 1921 pp. – декан правового відділу університету, 1932 – 1933 pp. – ректор університету.

Автор багатьох праць з історії польського права, устрою Речі Посполитої тощо. Серед інших «Історія устрою Польщі в нарисі» (Т. І – IV), «Земські і гродські суди у середніх віках» (1901 – 1902), «Історія джерел давнього польського права» (1925) та ін. Рецензована М.Грушевським книга була другим томом «Історії устрою Польщі в нарисі», вдруге видана у Львові 1921 р. і перекладена в 1916 р. на литовську мову. Детальніше див.: Vetulani A. Kutszeba Stanisław // Polski Słownik Biograficzny. – Т. XVI/2. – Wrocław; etc., 1971. – S. 314-318.

…Литвою спеціально досі не займався… – С.Кутшеба досліджував історію права та устрою Польщі XIV – XVIII ст., хоча опублікував відчит про методику дослідження польсько-литовської унії: Unia Polski z Litwą. Problem і metoda badania. Odczyt. – Kraków, 1911. Бібліографію значніших праць історика до 1914 р. див. у його праці: Historya ustroju Polski w zarysie. – Т. I: Korona. – Wydanie czwarte. – Lwów, 1917. – S. 281-283.

…стаття його про унію литовсько-польську, заповіджена в видавництві «Polska і Litwa w rozwoju dziejowym»… – йдеться про статтю: Kutrzeba S. Unia Polski z Litwą // Polska і Litwa w dziejowym stosunku. – Warszawa, 1914. – S. 447 – 658.

…література про козацтво представлена двома статтями Яблоновского і Яроша – JabłonowskiA. Kozactwo // Pisma. – Т. II. – Warszawa, 1910. – S. 120 – 209; Kozaczyzna a legitimism : dwie legendy polityczno-historiczne Ukrainy – batoryańska і baturyńska // Eusdem. Pisma. – Warszawa, 1910. – T. II. – S. 210 – 241; Jarosz W. Legenda Batorjaiiska. Krytyczny szkic z dziejów Zaporoża // Kwartalnik Historyczny. – T. XVII. – Lwów, 1903. – S. 596-616.

Ще в 1903 p. з’явилася його студія «Земские привилеи В[еликого] кн[яжества] Литовского»… – йдеться про статтю: Якубовский И. Земские привилеи Великого княжества Литовского // Журнал Министерства народного просвещения. – СПб., 1903. – № 4. – С. 239-278; № 5. – С. 245-303.

Він цитує Е.Ціолка… – Цьолек Еразм (Ciołek Erazm) (1474 – 1522) – плоцький єпископ (1504 – 1522), фаворит великого литовського князя Олександра, виконував дипломатичні доручення до Риму. Завдяки протекції короля швидко зробив духовну кар’єру. Високо освічена людина свого часу, гуманіст і меценат культури. Детальніше див.: Łempicki S. Ciołek E. // Polski Słownik Biograficzny. – Т. IV. – Kraków, 1937. – S. 78-81.

Над сим всім я застановлявся свого часу в VI т. «Історії України [-Руси]» – див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. IV. – К., 1993. – С. 94-99.

Пригадую і мою замітку, висловлену в V томі «Історії [України-Руси]»… – йдеться про тезу, висловлену М.Грушевським щодо потреби пошуку елементів литовського звичаєвого права у найдавніших судових книгах, наприклад, Жмудської землі, задля предметного розгляду литовського права з точки зору впливів на його генезу руської правової практики (Грушевський М. Історія України-Руси. – Львів, 1994. – Т. V. – С. 4 – 5; JakubowskiJ. Studia nad stosunkami narodowościowemi. – S. 82).

В додатках, крім екскурсу про т[ак] зв[ану] літопись Биховця, автор надрукував коротку хроніку В[еликого] кн[язівства] Литовського… – див.: О t.z. kronice Bychowca // Jakubowski J. Studia nad stosunkami narodowościowemi na Litwie przed Unią Lubelską. – Warszawa, 1912. – S. 87 – 93; Kroniczka Książąt Litewskich 1576 r. // Ibidem. – S. 94-104.

За проф. Брікнером автор уважає її автором Августина Ротунда, війта віленського… – віденському війтові, полякові з походження, Августинові Ротундові – фаворитові короля, освіченій людині, одному із тих поляків, яким монарх довірив реорганізацію Литви на «польський зразок», на думку Я.Якубовського, належало авторство «Розмови поляка з литвином». Детальніше див.: Jakubowski J. Studia nad stosunkami narodowościowemi. – C. 66.

…професора Людвіка Фінкля… – Фінкель Людвік (Finkel Ludwik) (1858 – 1930) – відомий польський історик, дійсний член Польської академії знань (1910), президент Польського історичного товариства (1914 – 1923). Надзвичайний (1892), звичайний (1899) професор Львівського університету, 1911 – 1912 pp. – його ректор. На Львівському університеті слухач лекцій і учасник семінарів К.Ліске. Докторизувався 1882 р. за працю «Мартин Кромер, польський історик XVI ст.». У 1883 – 1884 pp. слухач лекцій відомих німецьких і французьких істориків у Берліні, Сорбонні і Парижі. Упорядкував «Бібліографію польської історії» (Т. І – III). Відзначався різнобічністю дослідницьких зацікавлень. Автор багатьох праць, серед яких «Історії Львівського університету» (1894) у співавторстві та ін. Детальніше див.: Nitsch K. Finkel Ludik // Polski Słownik Biograficzny. – T. VI/5. – Kraków, 1948. – S. 466-469.

Автор від довшого часу займається династичною політикою Ягайлового дому… – до 1910 р., за литовською тематикою, Л.Фінкель опублікував лише дві роботи: Polityka ostatnich Jagiełłonów // Pamiętnik zjazdu historyczno-literackiego im. M. Reja d. 1-4 lipca 1906 r. – Kraków, 1910. – S. 7-29 s. Окреме видання. – Kraków, 1909; Rec. nа: Kolankowski L. Elekcja Zygmunta I. Kilka uwag о elekcji za Jagiełłonów // Przewodnik Naukowy і Literacki. – Lwów, 1906 // Kwartalnik Historyczny. – Lwów, 1907. – R. XXI. – S. 491-196. Після 1910 p. історик опублікував ще одну статтю: W sprawie udziału lenników w elekcjach Jagełłońskich // Kwartalnik Historyczny. – Lwów, 1913. – R. XXVII. – S. 67-100; Zjazd Jagiełłonów w Lewoczy w r. 1494 // Ibidem. – Lwów, 1914. – R. XXVIII. – S. 317-359; Polityka czeska і węgierska Jagiełłonów // Materiały przygotowane na Zjazd Historyków polskich // Przegląd Historyczny. – Lwów, 1922. – T. XXIII. – Z. 2. – S. 98-99.

…монографія, присвячена королеві-матері Софії, Ягайловій жінці, яка, на жаль, досі лишається неопублікованою – М.Грушевський, очевидно, має на увазі дослідження: Studia nad dynastją Jagiełłonską. I: Królowa Zofia (Виклад, запропонований на засіданні історико-філософічного відділу Академії знань у Кракові 25 квітня 1904 р.).

…се доба, котрою багато займалися ученики покійного львівського професора Кс[аверія] Ліске… – Ліске Ксаверій (Liske Ksawery) (1838 – 1891) – відомий польський історик, організатор львівського історичного середовища польських істориків, представник позитивізму у польській історіографії. Засновник Польського історичного товариства, наукового часопису «Kwartalnik Historyczny», його перший редактор. Навчався на філософському відділі Вроцлавського університету (1859 – 1864, з перервою). Після закінчення навчання в університеті у Берліні слухач лекцій Л.Ранке і Т.Дройзена. Докторизувався у Ляйпцігу 1867 p., габілітувався у Львові 1869 р. Від 1868 р. працює у Львові як видавець «Aktów Grodzkich і Ziemskich» (видав II – XV томи), викладач в університеті (від 1869, звичайний професор з 1872, 1879 – 1880 pp. – ректор), керівник історичного семінару^ учасниками якого були бл. 20 відомих у майбутньому істориків. Фахівець із джерелознавства, спеціальних історичних дисциплін, історії Польщі XVI ст. та іи. Детальніше див.: Knot A. Liske Ksawery // Polski Słownik Biograficzny. – Т. XVII/3. – Wroclaw, etc., 1972. – S. 462-465.

.. .з котрими зв’язані праці Люкаса, Гіршберга, Бостля і самого пок[ійного] Ліске… – йдеться про праці: Lukas S. Erazm Ciołek, biskup płocki 1503 – 1522. – Warszawa, 1878; Ejusdem. Rozbiór podługoszowej części Kroniki Bernarda Wapowskiego. – Kraków, 1880; Hirschberg А. О życiu і pismach Justa Ludwika Decyusza 1485 – 1545. – Lwów, 1874; Bostel F. Elekcya Aleksandra Jagełłończyka // Przewodnik Naukowy і Literacki. – Lwów, 1887. – Т. XV. – S. 235-246, 338-352, 435-444, 513 – 527. Ejusdem. Zakaz Miechowity. – Lwów, 1884; Liske X. Zjazd w Poznaniu w roku 1510 // Rozprawy Akademii Umiejętności. Wydział historyczno-filosoficzny. – T. III. – Kraków, 1875. – S. 190-350.

…посольство литовської ради 1526 р., опубліковане ще в «Актах Зап[адной] Рос[сии]»… – йдеться про: Посольство Литовской рады королю Сигизмунду, с приглашением его поспешить приездом в Литву, для личного решения многих и важных государственных дел… (1526 прежде Июня) // Акты, относящиеся к истории Западной России. – СПб., 1848. – Т. II (1506-1544). – С. 171-176.

Тим часом його виставляють таким не тільки пізніші письменники, як Гурський, Стрийковський, Бєльський, а і сучасник Ваповський… – йдеться про трактування М.Глинського як лідера руської партії у Великому князівстві Литовському відомими польськими хроністами XVI ст. Станіславом Гурським (Acta Tomiciana. Epistolae, Legationes, Actiones, Res geste Ser. Principis Sigismundi etc. per Stanislaum Górskі…collecte. – Posnaniae, 1852. – T. I – II; 1853. – T. IІІ, коментування Гурського), Мацеєм Стрийковським (Kronika polska, litewska, żmódzka і wszystkiej Rusi / Wyd. M.Malinowski. – T. II. – Warszawa, 1846), Мартином Бєльським (Belskiego Marcina Kronika / Wydanie K.J.Turowskiego. – Sanok, 1856) і Бернардом Ваповським (Kroniki część ostatnia czasy podługoszowe obiejmująca / Wydał J.Szujski // Scriptores rerum polonicarum. Kraków, 1874. – Vol. 2). Також: FinkeJ L. Elekcia Zygmunda I. Sprawy dynastyi Jagełłońskiej і unii polsko-litewskiej. – Kraków, 1910. – S. 241-245.

…що говорив я в «Історії України[-Руси]» (с. 282 і д.)… – М.Грушевський подає детальну характеристику М.Глинського і подій 1508 р., див.: Історія Україии-Руси. – Т. IV. – К., 1993. – С. 281-292.

…на Глинського, шан[ований] автор пішов трохи задалеко… – до постаті князя М.Глинського Л.Фінкель повертався ще кілька разів, див.: List Michała Glińskiego о bitwie pod Kleckiem w r. 1506 // Kwartalnik Historyczny. – Lwów, 1915. – R. XXIX. – S. 296-299; Michał Gliński // Ateneum Wileńskie. – Wilno, 1925. – R. ІІІ. -Z. 9. – S. 71-81.

…L.Kolankowski… – Колянковський Людвік (Kolankowski Ludwik) (1882 – 1956) – відомий польський історик, громадсько-політичний діяч. Від 1947 р. дійсний член Польської академії наук. Навчався у Львівському університеті. У 1906 р. захистив докторську дисертацію, а в 1913 р. габілітувався із періоду історії Східної Європи. Багато років працював у Бібліотеці Ягеллоиського університету. Викладав історію Великого князівства Литовського у Краківському, Вілеиському, Львівському університетах, професор останнього у 1937 – 1939 pp. Від 1929 р. – директор Бібліотеки Замойської ординації. В 1937 – 1947 pp. – президент Польського історичного товариства, 1945 – 1948 pp. – ректор Торунського університету, 1949 – 1955 pp. – директор його бібліотеки. Детальніше див.: Gieysztor A. Kolankowski Ludwik // Polski Słownik Biograficzny. – Т. XIII/2. – Wrocław-Warszawa-Kraków, 1967. – S. 289-292.

…(Elekcya Z[ygmunta] Augusta, Kwart[alnik] Historyczny, 1905)… – йдеться про статтю: Kolankowski L. Elekcja Zygmunta Augusta // Kwartalnik Historyczny. – Lwów, 1905. – T. XIX. – S. 531-557.

…дуже претенсіозні відзиви автора про дотеперішню літературу… – наприклад, характеризуючи історіографічний доробок російських (М.Любавського, І.Лаппо, М.Довнар-Запольського, Ф.Леонтовича та ін.) та українських (В.Антоновича, М.Грушевського) дослідників у питаннях внутрішньої історії Великого князівства Литовського, Л.Колянковський наголошує, що «для уявлення собі з них (наукових праць перерахованих істориків. – А.Ф.) належного образу про внутрішній стан Литви в якійсь даній епосі (наприклад, у першій половині XVI ст.) вони є непридатні» (Kolankowski L. Zygmund August wielki książę Litwy do roku 1548. – Lwów, 1913. – S. 3).

…для зверхньої історії В[еликого] кн[язівства] Литовського він одмічує тільки начерк московсько-литовської війни 1534 року у Соловйова… – йдеться про розділ у багатотомному виданні відомого російського історика Сергія Соловйова, див.: Соловйов С.М. История России с древнейших времен. – Книга III. – Т. VI. – М, 1960. – С. 404-411.

…звернутися до Томіціани… в останніх часах так добре зінвентаризованої… – М.Грушевський згадує про комплекс джерельних матеріалів (понад 100 томів), їх основна частина пов’язана з особою коронного підканцлера Пйотра Томіцького (перша третина XVI ст.) й охоплює історію Польщі від 1462 р. до королювання Сигізмунда Августа. Упорядником і коментатором «Томіціани» вважається канонік Станіслав Гурський, який у 1520-х роках обіймав посаду писаря при П.Томіцькому. Назва «Томіціана» походить із XVIII ст. Детальніше див.: Urban W. Górski Stanisław // Polski Słоwnik Biograficzny. – T. VIII/3. – Wrocław, etc., 1960. – S. 453-454.

…які вийшли із теки Нарушевича – теки Нарушевича – це комплекс різноманітних джерельних матеріалів (230 томів) з історії Королівства Польського і Речі Посполитої, зібраних відомим польським істориком, просвітником, автором «Історії польського народу» Адамом Нарушевичем (1733 – 1796). Див.: Grzybowski S. Teki Naruszewicza. – Warszawa, 1960.

А. Фелонюк

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 285 – 302.