[Рец.] Нові видання Київської археографічної комісії

Михайло Грушевський

Архив Ю[го]-Зап[адной] России, часть V, том II, выпуски I и II. Переписи еврейск[ого] насел[ения] в Ю[го]-Зап[адном] крає в 1765-1791 гг. Киев, 1890, 239 + 1045 + IV.

Архив Ю[го]-Зап[адной] России, часть VII, том II. Акты о заселении Ю[го]-Зап[адной] России. Киев, 1890, 2 + 2 + 210 + 644

[Повертаючись через якийсь час знов до участі у «Правді», маю застерегти, що в кілька пунктах не згоджуюсь з її прямуванням і заховую собі вільний голос. – М. Г.]

Останніми часами Київська археографічна комісія виявила значну діяльність. Останній том її «Архіву» – сеймикові ухвали XVII в. – вийшов 1888 р. (тоді ми подавали за нього звістку), а недавніми часами, при кінці минувшого [1890] року, комісія видала разом аж три томи – написі їх подали вгорі. Тепер хочемо подати за їх звістку поважній громаді.

Перші два томи становлять працю поважного д. І[вана] Каманіна, кустоша Київського центрального архіву, добре відомого в історіографії України-Русі. По звичайному плану архіву маємо в сих томах збірник матеріалів, що міститься з реєстру жидівської людності по воєводствах Київському, Волинському, Брацлавському й Подільському з років 1765 – 1791, заведених із збору поголовного жидівського і розправу автора.

В сій розправі д. Каманін позводив статистичний матеріал з реєстрів і доложив праці, щоб вияснити причини, від яких залежала та чи інша людність жидівська по місцевостях і дальший рух і одміни, в числі жидів, які ми помічаємо в черзі переписів. Попередніх часів автор майже не зачіпає й зостається при жидівському status quo [стані, як і раніше] на Україні за часи згаданих пописів – «яко результатів усієї попередньої історії польсько-жидівських відносин».

Подамо коротко дещо з виводів поважного автора. Люстрація 1765 р. винесла усього на 4 воєводства українські коло 132 тис. (тим часом у воєводствах Білої Русі й Литви – 157 тис.), з того числа на Волинь припадає 51 тис., на Поділля – 38, на Київщину – 21, на Брацлавщину – 20 тис; найменше жидів у південно-східній частині України, що автор виводить з причин сусіднього Запорожжя й гайдамацьких нападів. Взагалі значна більшість жидів припадає на міста, як на села, найбільше на заході, де міська людність жидівська переважає сільську більше як у два рази.

Люстрації 1775 – 1777 р[оків] винесли далеко менше число жидів, найбільше на заході; в дальших люстраціях число їх побільшується, одначе більш на сході, як на заході, так що люстрації 1780 р. для Київщини й Брацлавщини виносять числа більші над 1765 р. (в Київському воєводстві 1784 р. – 25 тис, в Брацлавському – теж 25 тис), тимчасом як на Волині й Поділлі не доходять до числа 1765 р. (в Луцькому повіті 1765 р. – 23 тис, 1787 р. – 15 тис, в Володимирському повіті 1765 р. – 7 тис, 1787 р. – 4 тис, в Летичівському 1765 р. – 18 тис, 1787 р. – 15 тис).

Автор виводить се з причин, що високі мита, заведені на західних границях, майже знищили західну торгівлю, направивши її на північ, схід і південь; разом з тим, стало безпечніше мешкати жидам в південній Київщині й Брацлавщині після скасування Запорожжя. Загального числа жидів по Україні-Русі з люстрацій 1770-1790 років не можна вивести, бо не маємо з одного часу люстрацій для усіх воєводств та повітів, як для 1765 p.; з думок автора, воно не доходило ніколи до числа 1765 р. (треба зауважити ще, що 1772 р. цілий повіт Червоногородський одійшов до Австрії).

Поміж містами найбільшу людність жидівську після реєстрів 1765 р. мають: Біла Церква (1457 душ), Бердичів (1220), Дубно (2005), Острог (1777), Луцьк (1116), Володимир (1327), Заслав (2047), Старий Константанів (1319), Сатанів (1369), Гусятин (1144), Жванець (1134), Дунай-город (1129). Не будемо слідити їх по дальших люстраціях, зауважимо тільки, що в останніх люстраціях значне число жидів показано ще в Могилеві (Дністрянському) (1659 душ – 1784 p.), Шаргороді (1202 – того ж року), Немирові (1215 – 1789 p.), Чуднові (1284), Житомирі (1261), Умані (1862 – останні три з люстрацій 1791 p.).

Дуже цікаві і важні ті реєстри, що, окрім числа жидів, подають і промисли, якими вони живляться, і таким способом показують, у яких галузях діяльності жиди брали найбільше участь. Візьмемо за зразок кілька таких реєстрів:

Місто Канів 1765 р. (с. 14): [В самих люстраціях жиди пописані не після одного плану, через те й у поданих реєстрах не можна було завести однакових категорій: в реєстрі не помічені жінки й діти, шваґри, що записані при чоловіках, батьках і тестях.]

орендар… 1

шинкарів… 8

шапарів та челяді… 2

винників… 4

крамар… 1

бакаляр… 1

інспекторів… 2

ремісників… 11 [Кравців – 4, різників – 2, золотар – 1, цилюрник – 1, котляр – 1, коновал – 1, дігтяр – 1.]

комірників… 2

М[істо] Овруч 1773 р. (с. 200)

кантор… 1

проповідник… 1

ремісників… 20 [Кравців – 9, кушнарів – 3, золотарів – 2, цилюрників – 2 (один – разом з тим і «doctor»), різників – 2, друкар – 1, інтроліґатор – 1: ще 14 жидів і жидівок без певних промислів.]

крамарів… 14

вікар… 1

орендар… 1

шинкарів… 16

винників… 5

бакалярів… 9

лазенник… 1

М[істо] Житомир 1789 р. (с. 600)

корчмарів і шинкарів… 72

купців… 26

ремісників… 48

комірників… 36

челядь… 40

убогих… 15

М[істо] Бердичів 1789 р. (с. 608)

шинкарів… 115

господарів… 210

купців і орендарів… 65

ремісників… 95

челядь… 76

заволоки (lužni)… 26

Візьмемо тепер зразок ще кілька сум з цілих округів:

Повіт Канівський (окрім міста, самі села) 1765 р. (с. 16): орендарів – 34, винників – 14, інспекторів – З, шинкарів – 4, шапарів і челяді – 11.

Округ Чуднівський коло Житомира 1789 р. (с. 601): а) в місті Чуднові й містечках: корчмарів і шинкарів – 97, ремісників – 90, купців і крамарів – 56, господарів – 33, челяді – 35, убогих – 54; Ь) по селах: корчмарів й шинкарів – 132, ремісників – 19, челяді – 68.

Округ Краснопольський коло Бердичева 1789 р. (с. 605): а) в містечках: корчмарів і шинкарів – 13, ремісників – 11, господарів – 6, купців і крамарів – 3, челяді – 5; Ь) по селах: корчмарів і шинкарів – 42, ремісників – 3, господарів – 6, слуг – 13, купець – 1.

Взагалі по селах, як-то видно навіть і з поданих реєстрів, жиди найбільше живилися орендою шинків та винниць, корчмарством та шинкарством. То була правдива сільська спеціальність жидівська, так що, як зауважив д. Каманін, замість того щоб сказати: жидів на селі нема, кажуть: орендар русин, або шинкар – хлоп. (Д[обродій] Каманін теж подав цікаві звістки з актів, що оренду жиди часто відбирали спадщиною один од одного й уважали за своє справжнє дідицтво). Одначе з 70 років знаходимо по селах, щодалі то більше орендарів-християн – «русинів» (себто вільних українців), «хлопів», «москалів», «католиків» (се шляхта) і навіть волохів (с. 107).

Тимчасом як 1765 р. в Київському повіті таких сіл д. Каманін налічив тільки 6, в 1777 р. маємо 73 (коло 7%); у 1784 р. знаходимо їх уже й у Брацлавщині – усього 122, 1787 р. – 150. Цікаво було б знати причини цього факту; автор ставить його у зв’язку з тими деякими поліпшеннями (як наприклад, роздавання землі селянам у власність), якими хтіли дідичі задержати селян, коли почався дужий колонізаційний рух у південні степи після знищення Кримського ханства.

Зауважимо, нарешті, ще один цікавий епізод. І тоді вже клопоталися, як би привернути жидів до хліборобства; в конституції 1775 p., наприклад, було постановлено, що жиди-хлібороби визволяються на десять років від податків. Отже, у жидівських люстраціях чотирьох воєводств на протязі 30 років знайшовся тільки один жид-хлібороб, такий собі Сапса Мошкович з сім’єю в Канівському повіті: «Сам коло ріллі пильнує й ґрунт обробляє, податки громадські й публічні сплачує» (с. 489 й с. 225 розправи).

На сьому скінчимо перегляд праці д. Каманіна й пожадаємо, щоб шановний автор, маючи під рукою в архіві так багаті документальні скарби, не занехаяв і дальше працювати коло жидівської справи.

Третій з виданих томів «Архіву» – ч. VII, т. II стоїть у зв’язку з попереднім, першим томом сьомої частини, що видано було 1888 р. Поважний професор в Київському університеті й головний редактор Археографічної комісії п. Владимирський-Буданов, що доложив був до того першого тому свою розправу «Людність Південно-Західної Росії від середини XIII до середини XV в.» (сю розправу було подано тоді в перекладі й у «Правді»), спорудив цей останній том, що має в собі збірник актів XVI й першої половини XVII в. (крім одного – про нього згадаємо нижче) й розправу «Людність Південно-Західної Росії від середини XV в. до Люблінської унії».

Джерела, на яких оперта розправа, здебільшого були поміщені вже раніше й по частках, навіть оброблені (Ол[ександром] Яблоновським, В[олодимиром] Антоновичем й ін.); д. Владимирський-Буданов звів їх тепер в одну картину, додавши багато рис з нових джерел, по частці – поданих у сьому томі, по частці – ще не виданих, і попрацював коло виводу загальних обставин і ознак тогочасної колонізації. Розправу поділено на чотири глави: перша – про околишні, політичні обставини колонізації; друга – про становище у повітах; третя – про заходи до залюднення (колонізація урядова, громадська, панська, селянська і козацька); четверта – про елементи етнографічні, з яких складалась тогочасна людність України.

Як сам автор дає знати у самому початку, розправа його не обіймає, властиве, собою усієї т. зв. «Південно-Західної Росії», себто Київщини, Волині й Поділля, а тільки скрайні повіти, що лежали край степу (як Київський, Житомирський, Канівський, Черкаський, Вінницький, Брацлавський, Хмільницький, Барський, Летичівський та Кам’янецький) – себто південну частину старої Київщини й Поділля, як литовське (потім т. зв. Брацлавщину), так і польське.

Поперед усього автор уважає, що колонізаційний рух на Україні литовській меншає з другої половини XVI в. Одна причина тому те, що скасовано (1471 р. – після смерті кн. Семена Олельковича) князівство Київське й заведено натомість повітовий устрій – таким робом не стало ближчого хазяїна на Україні (котрої старе князівство Київське становило майже половину), а віленський уряд не дуже пильнував коло неї; разом з тим, ішли інші одміни у громадському устрої, дуже некорисні, про які згадаємо нижче.

Друга причина, і то далеко важніша, залежала від одміни, яка стала у Татарщині: орди західні татарські скупилися в XV в, в одне ханство Кримське, що за Менглі-Гірея (1478) узнало турецького султана за сюзерена (тимчасом як Литва підперла старе й зовсім уже недуже ханство Заволзьке); опираючись на Туреччину, кримці з кінцем XV в. розпочали страшенні напади на Україну-Русь, аж до північних країв її, заходячи навіть у властиву Литву й Польщу.

Ці напади знищили усю колонізаційну справу останніх віків, вигубили осади, поруйнували замки й спустошили всю південну Вкраїну гірш, мабуть, як за Батия; люд оступився дальше в північні повіти, або переховувався по незнаних степових закутках. Зв’язок Литви з Польщею ані на гич не помагав боронитися від татарви, бо хоч оборонці цієї унії все вказували на великі користі з сього погляду, кожна держава боронила себе звичайно на свою руку навпаки – як було ворогування й суперечки між поляків і Литви-Русі, то при нападах татарських винуватили одні одних, нібито вони накликали татар; при таких обставинах спільна боротьба була неможлива. Та й сама Литва не дуже помагала – боротьбу з татарами виносила сама Україна-Русь.

З початком XVI в. колонізаційна справа мусила розпочатись майже знову. її ми можемо добре вислідити, бо для сього маємо дуже здатне й багате джерело – описі українських замків – литовських 1545 і 1552 pp. і польських 1565 р. Такі люстрації описують самий замок, його устрій і засоби «повиноватства» – себто усякі натуральні і грошові податки мешканців, списують по іменням обивателів міста, замкових сіл, а іноді й усього повіту; окрім того, багато дають ще рис чисто побутових; якщо бракує їх з погляду статистики, то становище краю вони малюють дуже добре. Поглянемо й ми за ними на тогочасну Південну Україну.

Де кінчився ліс, починалися степи, так кінчилося й більш-менш безпечне помешкання; люд мав бути завше насторожі од татарських нападів. Підвалинами колонізації були «замки господарські». Такі замки на окраях литовської України були в Острі, Києві, Каневі, Черкасах, Житомирі, Брацлаві, Вінниці, а в польському Поділлі – в Барі, Хмільнику, Летичеві, Кам’янці, Смотричі. Не треба думати, що то було щось подібне до західних замків за часів феодалізму – се були невеличкі дерев’яні городки, де насилу могла поміститись окільна людність (а іноді й вона навіть далеко не могла поміститись), городки, споряджені кількома гарматами та гаківницями (до котрих часом ще й пороху бракувало), що могли захистити хіба од наглих та летючих нападів татарських; кам’яний замок був тільки в Кам’янці, та дальше, на Волині, – в Луцьку та Кременці.

Під захистом такого замку сиділо при ньому місто, і в цьому місті по деяких повітах містилася уся людність цілого повіту: в Канівському, Черкаському, Житомирському (по частці) повітах, по селах зовсім не було мешканців осілих, всі жили при замку й тільки виходили на промисли чи на роботу; так люстрація каже, що в Канівщині люди «зимують і літують при замку», в Житомирщині – «всі зем’яни (посідателі) і люди їх усі, хоч у селах мешкають, одначе для пополоху татарського літо й зиму безнастанно в хатах в місті живуть»; в Черкащині й сіл немає ніяких по повіту, єсть тільки «стани» та «уходи», себто місця для промислів. Трохи краще було у Київському повіті, в Брацлавщині й польському Поділлі, де були села із справжніми, осілими мешканцями, хоч і тут «пополох татарський» теж був немалий; от, наприклад, що розказує люстратор Барського староства (люстрацію цю подав тепер д. Владимирський-Буданов) про одно село:

«Року 1564 два рази татари руйнували, хати їм попалили, дітей і хазяїнів багато в неволю забрали, а інших побили; а котрі були заможніші – повикупались, а деякі з тих, утікаючи зимою, поодморозили собі ноги, що аж поодпадали, через те багато їх померло» і тепер «зовсім по хатах не мешкають, тільки у лісі, хіба що зимою» (с. 221 і передмова, с. 147).

Звичайно, що се тільки один зразок з безлічної сили подібних. Одначе такі випадки не лякали люд, не перешкоджали оселятися на самих «шляхах татарських». Люстратор Брацлавського замку, розказавши про зруйнування того замку 1551 p., додає, що з усього люду зосталося коло двісті душ: інші повтікали, а інші ждуть і тепер на тому ж місці, поки замок збудується, щоб знову сісти на отчизнах своїх – «для великих пожитків тамошніх» (с. 21).

Справді, виключивши татарські пополохи, вільне і розкішне було життя тогочасному люду: на всі боки розлягалися вільні, нерозмежовані землі, багаті усяким божим даром; за те, щоб користуватися їм, давалася «куниця» в кілька грошів або частина з здобичі старості чи посідателю, а то й зовсім нічого не давалося, як на землях міських. У хліборобстві кохалися мало, більш живилися пасіками, рибою, мисливством, скотарством. На задніпрянських уходах, пише люстратор, люди «уставичне живуть на м’ясі, на меду з пасік і ситять собі мед, як дома». А от як описує люстратор міщанські пасіки в Брацлавщині: «Інша пасіка варта більше як три селища; при декотрих землі на цілу милю, а щонайменше на півмилі, там у нього пашня, стави спущені, бджоли сила, товару всякого, сади, городи розкішні й усякі інші вигоди».

В таких обставинах зем’янам-шляхті не можна було осаджувати собі підданих, на яких-небудь корисних для себе й тяжких для них кондиціях – висидівши «слободу», селянин не хтів одбувати панщини й ішов собі світ за очі – було куди йти! Через це шляхта мусила часом сидіти без підданих, власною особою хазяйнувати «ведле можности», або осаджуючи людей, залишати їх майже без усяких податків – «аби з ними хто мешкав». Не дивно за таких обставин почути заскарження от такі, наприклад (від шляхти вінницької): «Хоч мають у себе багато людей, та користі з них мало, роблять на рік три дні, а хто не робить, дає по 6 грошей, а через те «мужик» багатший та пишніший від пана»; для такої біди просили уряд під карою конфіскації заборонити, щоб ніхто не важивсь приймати чужих підданих. Стара казка!…

Але не вважаючи на такі «великі пожитки тамошні», колонізація усе-таки йшла, як сказано вже, дуже спроквола. Вище подані були головні перешкоди в тій справі; щодо внутрішніх обставин автор розправи уважає на такі причини: слабішають заходи урядові до оборони краю, себто до будування й патрування замків; слабішають міські громади; навмисне простано стан посідателів на шкоду сим громадам і державі; занехаяно колонізацію козацьку.

Щодо першого пункту, то певне, що в тогочасних обставинах колонізація тоді й пішла б безпечно й широко, якби можна було густо заставити країну добре спорядженими замками з добрим запасом усякої «бронної речі», з залогами або добрими місцевими міліціями. Але це уряд і сам дуже добре розумів, він се виявив не раз у своїх привілеях на осадження міст, де часто каже, що якби «тверджа збудувалась і місто засадилось, було б то добре для всієї Речі Посполитої і на покій тим краям»; та при тогочасному державному устрої, тогочасному хазяйстві, поганих фінансах навряд чи можна було б зробити се хоч би з якою доброю волею, й уряд мусив здатись у сій справі на самих обивателів, зоставшись тільки при повітових замках.

Що сі замки часом були погано і дуже погано споряджені, то в сьому були винні вже урядовники, що на свої уряди дивилися, як на свою хазяйську справу, не дуже здатний спосіб держання й ладнування, та й недбалість обивателів; уряд від себе не жалував кошту на будування замків (і коштів немалих) – будування такого, наприклад, немудрого замку, як Браплавський, коштувало 700 кіп [Копа на сучасну лічбу буде 7 ½ карбованців]. Посилано запаси «живності», подекуди держано невеликі «почти» жовнірів («драбів»). Але, не маючи спроможності добре вести колонізацію своїми власними силами, уряд не давав у сій справі досить волі громаді – це була нещаслива, але й неминуча річ при тому шляхетському устрої, який держава Литовська тим більше набувала, що тісніше горнулася до Польщі.

Колись-то на Русі земля була власністю міських громад; усякий люд без упину міг прибувати й прибував у сі громади й вільно осідався на широких міських ґрунтах – громада не мала причин замикатись од таких допливів, бо землі було багато, а що більше було людності, тим легша була оборона, легше було нести усякі громадські обов’язки. В безпосередньому зв’язку з міськими громадами стояло спочатку й козацтво – воно само було частиною сих громад і мало що одрізнялось од міщанства степових повітів, тим часом давало люду добру спроможність до оборони. Така вільна колонізація міщансько-козацька, ще дальше простираючись, мала з часом своїми грудьми захистити край та переробити «стани» й «уходи» на хліборобські оселі, як воно і сталося потім. Але сьому ставав у перешкоді державний устрій. Державний уряд уважає усяку землю за свою власність.

Із громадських ґрунтів межував маєтності панам, зем’янам, боярам і ширив скільки мога шляхетські посідання; а пан-посідатель не міг вести колонізацію інакше, як тільки так, щоб перероблювати з вільного прихожого чоловіка кріпака собі; у шляхетському устрої не було місця ані для вільної колонізації, ані для козацтва. Колізія панської колонізації з вільною, громадською була неминуча; її можна помічати вже й у половині XVI в., зовсім вирізняється вона при кінці сього віку, за рухів Косинського і Наливайка.

Дуже цікава остання глава розправи: на підставі люстраційних поіменних реєстрів шляхти, міщан та селян автор розправляє: звідки прибувала колонізаційна хвиля і який був етнографічний зміст людності наших повітів. Щодо першого питання, розправляв його раніше, на сій же підставі, проф. В.Антонович в рефераті, читаному в Київському історичному товаристві Нестора (реферат той не надрукований, тільки коротко подано зміст його в «Чтениях в Историч[еском] обществе Нестора [Летописца]», кн. II, с. 225 – 226); виводи Владимирського-Буданова зовсім згоджуються з виводами д. Антоновича.

Уважаючи на прізвища обивателів, які дають знати про їх родовід (литвин, москаль, лях і т. ін.), автор доводить, що колонізація ішла переважно з півночі на південь: головніші маси йшли з північних повітів Київщини й із Білої Русі (сучасної Мінської губернії), багато було ще севрюків, себто прихожих мешканців давньої землі Сіверської (сучасні губернії Чернігівська й Полтавська), що невідомо для історії держались на своїх старих оселях; потім ідуть уже дрібні групи – москалі, ляхи, татари, волохи, серби, німці, жиди (в Поділлі польському); ляхи здебільшого приходили жовнірами, замковими служебниками: головну заснову людності становили тубільці-українці.

На зразок візьмемо який-небудь реєстр, наприклад, міщан черкаських (селян у повіті не було зовсім); усіх імен маємо коло 230, між них знаходимо: 1 мозирянина, 3 севрюків, 1 чернігівця, 1 волоха, якогось «Гораїна Московкиного» (себто чоловіка чи сина московки) та кілька імен, що можуть вказувати на чужий родовід, – Гусейн, Данжул, Станіслав («Архів», VII, 1, с. 87 – 89; дуже було б добре, щоб сі імена заналізував якийсь філолог, а то досі коло них поралися самі історики).

Врешті, автор приходить до таких виводів: в окраїнних повітах Литовської Русі руських (лічачи сюди й москалів) було 96% усієї людності (міщан, селян, шляхти); поляки – тільки в залогах та між служебниками. «Руська людність України складалась в значній частці з елементів прихожих (білоруського й московського, в повітах Бужанського, мабуть, і Волинського). Одначе сі прихожі елементи згодом перероблювались на осібну етнографічну групу, що значно відрізняється, наприклад, від корінної людності Волині. Се дає основу гадати, що далеко не вся людність України склалася з людей прихожих, що в основі її ховалося старе гніздо тубільного, київського й сіверського племені, що й у Київщині й Сіверщині заховалася стара домонгольська людність» (с. 188).

До сього виводу ми зробимо тільки маленьку увагу. Прочитавши сей уступ, ще можна подумати, що московський елемент був дуже значний, рівний з білоруським, але цього не виходить і з розправи самого п[ана] автора. Наприклад, в Мозирщині (на Прип’яті) сам автор лічить 20 прихожих з Білої Русі, 2 литвинів (може, теж білорусів?) і 5 москалів; в Чорнобилі (містечко на Прип’яті ж) знаходимо 23 прихожих з Білої Русі (сюди лічу разом і турівців, і одного мозирця), 1 волинця і 2 москалів (Герасимець Москалик і Митко Москалик) – се на 160 імен; в Київському повіті автор лічить 10 севрюків, 3 білорусів, 2 литвинів і 2 москалів. В Канівському й Черкаському повітах знаходимо тільки кн[язя] Володимира Путивльського, московського емігранта, та вищеіменованого Гораїна Московкиного. В Житомирщині автор знайшов тільки прихожих з Волині, північних повітів Київщини і Білої Русі.

Чисту руську людність знаходимо і у Брацлавщині; в Вінниці на 359 імен обивателів автор тільки 9 уважає за чужорідні. Щодо польського Поділля автор, на підставі люстрацій 1565 p., дає таку статистику:

Щодо шляхти, то в Барському повіті далеко переважна більшість – руських імен, в Хмільницькому й Летичівському – польських. Врешті автор додає, що як люстрації не здатні до заведення абсолютного числа людності, то для етнографії мають конечну вартість, бо не можна думати, щоб у тих частках території, яких не торкаються люстрації, відносини етнографічні мали бути інші. В цьому треба згодитися, тільки не уважати виведену статистичну за дуже доскональну.

Щодо абсолютного числа, то справді у цьому не можна здатись на люстрації: по них п. Владимирський-Буданов у литовських скрайніх повітах налічив тільки усього 17 тисяч люду чоловіків і жінок – (с. 33) число зовсім неможливе; залежить така непевність від того, що люстрації часто обминають приватні маєтності й більше дотикаються «господарських», а также від того, що багато люду було вільного, неосілого, якого не можна було завести і до жодної люстрації. Для польського Поділля люстрації 1565 р. виносять коло 3 тисяч домів, себто 15 тис. мешканців.

На сьому скінчимо загальний перегляд праці д. Владимирського-Буданова. Можна заперечити ще в кілька дрібніших речах поважному авторові. Так, нам здається, що надаремне не завів він між крайні повіти Остерщини; він каже – через те, що її було захищено окрайніми повітами, людність в ній не вигублювано масами й не докладано спеціальних заходів до її залюднення (с. 1); але в половині XVI в. на південь від Остерщини вже лежала пустка, де були самі «стани» та «уходи», а з погляду побуту й устрою вони не різнилися ані на гич від інших скрайніх повітів (уважимо, наприклад, таку звістку люстрації: орали на замок у 3 милях на полі у Столпці, а тих часів пашню ту покинено за неспокоєм від татар – «Архів», VII, 1, с. 595).

На с. 4 автор каже: «Погроми татарські XIV в.: найбільші погроми в початку сього віку були страшні й шкідливі»; нам здається, що тут сказано більше, як дають джерела: окрім преславної звістки північних літописців з 1299 – 1300, ніби увесь Київ розбігся від нападів татарських, до котрої ще треба доложити доброї критики, та дуже шкідливого нападу Темір-Кутлука 1399 p. ми маємо тільки 3 – 4 таких невиразних звісток, що от литовські князі воювали з татарами, або татари ходили на Литву (див. монографію В.Антоновича, с 128, Дашкевича «Заметки по истории Литов[ско]-Русск[ого] государства», с. 59).

Нам здається теж, що автор дуже побільшує вдачу Московської держави до збудування Січі й оборони низових степів в XVI в. (с. 84, 109). Зауважимо ще, що мову, якою писані люстрації, автор має за «зразок південноруської мови половини XVI в.» (с. 189); не бувши філологом, не буду доводити сього, але здається, що основа сієї мови – та письменна мова західних руських земель XV – XVI в., родовід і ознаки котрої ще досі не вияснили наші українські філологи.

Щодо збірника актів, поданого в сьому томі, він дуже цікавий; більша частина його належить до XVI в. – люстрації староств, описі замків – все се матеріал великої вартості; дуже важний уступ ще з давнішої люстрації Київщини (видавець лічить її до 70-х років XV в.); тут єсть звістки про податки й роботи сільські ще за Вітовта. Між сих джерел, поданих in extenso, занесено й оброблено статистичний матеріал з реєстрів податкових за часів Хмельницького: очевидячки, автор пожалував друкувати реєстри цілком.

Ще одна увага: при першому томі сієї частини «Архіву» було сказано, що іменний покажчик буде доложено при другому томі для обох заразом; але при сьому другому томі доложено покажчик тільки для нього самого. Таким робом, перший том зостався без покажчика; хіба поважний видавець дасть його при дальшому томі; щиро жадаємо, щоб сей дальший том не забарився виходом.

Примітки

Публікується за виданням: Правда. – 1891. – Ч. 368. Автограф зберігається в ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 205. – Арк. 9 – 18 зв. Без закінчення.

…Київська археографічна комісія… – Київська археографічна комісія – прийнята назва Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, створеної при канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора у 1843 р.

…тоді ми подавали за нього звістку… – йдеться про рецензію «Українська шляхта в XVI – XVII вв. (без підпису) // Правда. – 1889. – Т. III. – Вип. VII. – Цвітень. – С. 67 – 71, де Михайло Грушевський відгукувався на твори Миколи Стороженка «Западнорусские провинциальные сеймики во второй половине XVII в.» (Киев, 1888, 142 с.) і «Акты для истории провинциальных сеймиков Юго-Западного края во второй половине XVII в.» (Архив Юго-Западной России, ч. II, т. II, Киев, 1888. 50 + 636 + 36 с.).

Каманін Іван Михайлович (1850 – 1921) – історик, архівіст, палеограф.

Владимирський-Буданов Михайло Флегонтович (1838 – 1916) – історик, фахівець у галузі історії держави і права, український і російський літератор, археограф. Член-кореспондент Петербузької академії наук (1903). Один з основоположників київської історико-юридичної школи.

…(сю розправу було подано тоді в перекладі й у «Правді»)… – йдеться про публікацію: Колонізація України від половини XIІІ – до половини XV віку з статті проф. Буданова М.Ф. // Правда. – 1889. – Т. IV. – Вип. XI. – Серпень. – С. 115 – 125; Вип. XII. – Вересень. – С. 181 – 198.

…Ол[ександром] Яблоновським… – Яблоновський (Jabłonowski) Олександр Валер’ян (1829 – 1913) – польський історик, етнограф, археограф.

…В[олодимиром] Антоновичем… – Антонович Володимир Боніфатійович (1834 – 1908) – видатний український історик, археолог, етнограф.

…зовсім виріжняється вона при кінці сього віку, за рухів Косинського і Наливайка – рухи Косинського й Наливайка – відомі козацькі повстання під проводом Криштофа Косинського (1591 – 1593) та Северина Наливайка (1594 – 1596). Тут йдеться про конфлікт між козацтвом та шляхтою, що врешті призвело до Козацької революції середини XVII ст. Сучасні дослідники вважають, що в основі конфлікту лежали соціальні питання, проблема визнання шляхетського статусу козацтва (Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996. – С. 27 – 43). Однак погляди Антоновича й Грушевського дещо інші; вони вирізняють конфлікт між державою (польською) та місцевим суспільством (українським), надаючи конфлікту передусім національний зміст.

реферат той ненадрукований, тільки коротко подано зміст його в «Чтениях в Историч[еском] обществе Нестора [Летописца]», кн. II, с. 225 – 226… – йдеться про реферат В.Антоновича «Несколько данных о населении Киевской земли в XVI веке», де автор прийшов до висновку, що немає свідоцтв про значний наплив населення в Київську землю із заходу, прийшлий елемент становили переважно білоруси, а основу тубільного населення – українці.

…дуже шкідливого нападу Темір-Кутлука 1399 р. … – Темір Кутлук (? – бл. 1400) – хан Золотої орди (1395 – 1400). У 1399 р. розгромив військо Великого князівства Литовського на Ворсклі, сплюндрував Київську та Волинську землі.

(див. монографію В.Антоновича, с. 128, Дашкевича «Заметки по истории Литов[ско]-Русск[ого] государства», с. 39) – йдеться про роботи: Антонович В. Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. – К., 1885; Дашкевич Н.П. Заметки по истории Литовско-Русского государства. – К., 1885.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 125 – 135.