Липинський Вячеслав Казимирович
Вячеслав Казимирович Липинський (5 (18) квітня 1882 – 14 червня 1931) – український історик-публіцист та політичний діяч.
Народився в селі Затурці (нині Локачинського району Волинської обл.) в родині польського шляхтича [подекуди як день його народження подають 1 квітня 1881 р.]. Приналежність до польського католицького шляхетського середовища мала драматичний вплив на всю долю Липинського.
В 1893 році він поступив до Житомирської гімназії, потім переїздив до Луцька та Києва, де учився в 1-й гімназії. В 1902 р. він скінчив гімназію і поступив на військову службу, але невдовзі був звільнений через поганий стан здоров’я (Липинський все життя страждав від туберкульозу легенів і помер від цієї хвороби).
В 1903 – 1908 роках він учився в Краківському університеті і вже в цей час виступав з рецензіями на польські історичні твори. Від 1908 року, мешкаючи постійно в Кракові, Липинський розпочав ряд заходів, спрямованих на повернення полонізованої (як він думав) української шляхти до українського національного життя. Його концепція була викладена в брошурі «Szlachta na Ukrainie» (1909), яка була рішуче засуджена поляками (котрі з того часу вважали Липинського ренегатом).
В 1913 році родина виділила Липинському маєток Русалівські Чагарі біля Умані, в якому він розраховував жити як поміщик. В 1914 р. Липинський був мобілізований до російської армії, з якої звільнився після Лютневої революції 1917 року. В цей час він розробляв програму Української демократично-хліборобської партії, яка була надрукована в жовтні 1917 р. Найбільшою акцією цієї партії була участь у перевороті 29 квітня 1918 р., внаслідок якого було скинуто Центральну раду і проголошено гетьманом П. П. Скоропадського.
В травні 1918 р. гетьман призначив Липинського послом в Австро-Угорщині; на цій посаді він залишився і після падіння гетьмана й відновлення Української народної республіку – до червня 1919 року.
Після відставки Липинський залишився жити в Австрії емігрантом. В цей час він розвивав новий політичний проект – «Український союз хліборобів-державників», який мав стати основою відновлення української державності у формі гетьманату. Він написав ряд публіцистичних творів, в яких викладена ідейна і політична позиція Союзу. В 1930 році Липинський розсварився з П. Скоропадським, вийшов із Союзу і безуспішно намагався створити новий політичний рух.
Липинський помер в санаторії біля Відня і похований в рідному селі Затурцях. За радянської влади його могила була сплюндрована, відновлена в незалежній Україні.
Зацікавлення Липинського історією України було зумовлено його політичною мрією – поставити польську шляхту на чолі українського національного руху, що розгортався. Історичний прецедент для такої комбінації він добачав у подіях Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Тому його твори просякнуті сильною польсько-шляхетською тенденцією і є скоріше історично-публіцистичними, ніж науковими.
Попри неудачі Липинського в практичній політиці, його ідеї про побудову суспільства на основу класового миру (всупереч панівним у його час ідеям класової боротьби) мають певне значення і в наш час.
Портрет В. К. Липинського, який ми наводимо, узято з книги «Листування Михайла Грушевського» (К.: 2001 р., т. 2, с. 271).
Липинський і Грушевський
1. Період інтенсивних контактів Липинського з Грушевським – це 1908 – 1913 роки. В цей час, попри ряд конфліктних епізодів, вони активно обмінювались матеріалами, зокрема ілюстративними, радились з приводу видавничих і громадсько-політичних проектів. Липинський друкував свої праці в журналах, редагованих Грушевським (Записки наукового товариства ім. Шевченка, Літературно-науковий вісник), а Грушевський уміщував статті у виданнях, редагованих Липинським (Przegląd Krajowy, Z dziejów Ukrainy).
2. Переїзд Липинського у Русалівські Чагарі, пов’язані з цим господарські клопоти, а потім 1-а світова війна перервали його контакти з Грушевським.
3. Остаточно їх шляхи розійшлися у квітні 1918 року, коли Липинський підтримав гетьманський переворот, внаслідок якого Грушевський втратив владу. Ані на еміграції, коли вони обидва перебували в Австрії, ані тим більше після повернення Грушевського до Києва їх контакт не відновлювався.
М. Ж., 26 лютого 2017 р.