Пам’яті Олексія Маркевича

Михайло Грушевський

На вість про смерть д-ра Олексія Маркевича, що наспіла саме перед виходом LIII тому «Записок», я подав лише коротеньку оповістку в тім томі і заповів ширшу згадку на пізніше. Шкода було обмежитися коротеньким некрологом чоловіка, котрого в’язали близькі й сердечні відносини зо мною не тільки особисто, але і як з редактором «Записок» і головою Н[аукового] товариства ім. Шевченка, та відчував я і трудності в тім. Перечитуючи десятки листів, які лишилися мені від недовгої, але дуже щирої приязні з Маркевичем, переживаю близькість сеї незвичайно симпатичної, дійсно – по-українськи щирої людини, відчуваю се заінтересування, яке будило в нім наше наукове життя, – але фактів в них не так багато, аби втілити се враження й передати читачеві. Люди, що довше знали покійника й частіше з ним бачилися, таких фактів могли б зібрати більше.

Але де певність, що з’явиться про нього щось більше від коротеньких, сухими фактами й загальними фразами наповнених некрологів, які мені переважно досі доводилося бачити, і що хтось представить покійника з того боку, з якого його фігура інтересна нам, – як типового репрезентанта генерації українців gente і українофілів – переконаннями, тої родовитої задніпрянської шляхти, якої характеристичним репрезентантом був покійний.

[Про українофільство покійного некрологи теж згадують, хоч і не завсіди щасливо. Автор некролога в «Киевской старине» чомусь не схотів заговорити про се від себе, а закінчив так:

«Позволим себе отметить еще одно обстоятельство, на которое обратило внимание «Южное обозрение» (№ 2176 от 6 июня). Газета, перечислив заслуги покойного, говорит: «Еще одна немаловажная черта в нем: он был украинофилом. Украинофильство это в нем было такого глубокого, просвещенного характера, что, конечно, никем и никогда не могло бы быть поставлено ему в вину. Он любил малорусскую нацию такой высокой гуманной любовью, которая делает только честь человеку… Это была любовь к народу, своему народу. В такой любви нельзя упрекнуть. Напротив, такая просвещенная любовь возвеличивает человека».

Виходило б, що таке українофільство і така любов до українського народу, які були у Маркевича, не можуть бути признані провиною або зробити нечесть, а інакші – ніби варті кари, закиду, понижають чоловіка? Так зле, мабуть, не думав і сам автор, та в кождім разі орган російських українофілів досить необережно прикрасив свої сторони такою нещасливою цитатою. Вона тим нещасливіша ще, що українофільство Маркевича ніяк не можна назвати глибоким і якраз при такім досить поверховім українофільстві він за українофільство дуже сильно потерпів.]

Тим часом, по самому характеру наших відносин, до мене він головно сим боком обертався і сю сторону свого характеру відкривав. З сього боку я попробую запасом фактів, які дають мені наші особисті відносини й кореспонденція, схарактеризувати його на сторонах «Записок», яких довголітнім і щирим співробітником був покійник – вибраний з огляду на се в 1901 р. і дійсним членом нашого Товариства в історичній секції.

Маркевич походив зі звісного, широко розгалуженого, історичного роду Марковичів-Маркевичів, що завдячив своє значення й силу Насті Скоропадській, жінці гетьмана, доньці протопласта роду – Марка Аврамовича. З сього роду вийшов звісний український мемуарист Яків Маркович, його внук – також Яків, один з перших «українофілів», автор «Записок о Малороссии», далі – звісний (хоч і дуже лихий) історик Микола Маркевич і етнограф Опанас Маркович (чоловік Марка Вовчка). Се були одначе далекі свояки покійника – його лінія визначних людей ніяких не дала. Родився він 1847 р. в батьківській маєтності Смошах Прилуцького повіту. Наука його йшла дуже неправильно, з вічними скоками й перемінами, і треба було незвичайних здібностей і енергії, аби вкінці по тих всяких перипетіях виробитися на фахового вченого.

Покійний учився в І Київській гімназії, потім в Ніжинській, потім в Інституті геометрів (межевім) в Москві, потім в Ніжинськім правничім ліцеї. Тут доперва визначаються його наукові симпатії: під впливом талановитого і популярного між студентами професора російської історії Лашнюкова він заохочується до студій історії Росії. Але що Лашнюков перейшов з Ніжина до Києва, кидає Маркевич ліцей і переходить в Одеський університет. Одначе тому, що не мав він матури, його лише з різними трудностями прийняли, і то надзвичайним слухачем: пізніше він здав матуру, йому почислені роки, і в 1869 р. скінчив він університет.

Але на академічну кар’єру пустився він і тепер не відразу. По скінченні університету пішов він на професора історії до Таганрога, відти перенісся незабаром до Одеси, професором російської літератури до торговельної школи, і потім учив по різних одеських середніх школах історії, географії й російської літератури. Заразом брав діяльну участь по різних товариствах, комітетах, в громадськім житті Одеси. Все отсе значно перепиняло його наукові заняття.

Тільки в 1879 році скінчив він свою дисертацію на магістра: «Исследование о местничестве» і в 1880 p., осягнувши степінь магістра в Київськім університеті, став доцентом історії в Одеськім університеті. Ті ж самі причини протягли Маркевичу час і з докторською дисертацією: він видав її тільки в 1888 р.; написана вона була на ту ж тему: «История местничества в Московском государстве в XV–XVII в.». Оборонивши її в тім же році, Маркевич дістав надзвичайну катедру в тім же Одеськім університеті, а в 1893 р. – став звичайним професором.

Але займати катедру йому не судилося довго. В 1895 р. вибрався він за кордон на купелі і в дорозі спинився у Львові, а натрапивши на Ставропігійську книгарню, покупив собі різні українські книжки (він був незвичайним книголюбом, як сам себе рекомендував, і лишив велику бібліотеку – рахують її на 20 тис. томів). Вертаючися потім з Марієнбада до Одеси, не вислав він книжок фрахтом, взяв з собою, а переїздячи в Підволочиськах границю, поховав деякі, більш небезпечні книжки до свого убрання. З сього вийшла халепа. Були поголоски про якісь денунціації – мовби вони упередили російські власті, що Маркевич везе з собою заборонені книжки.

Але сам Маркевич, оповідаючи мені кілька літ пізніше сю пригоду, – дуже благодушно, без найменшої злоби, складав все на припадок, на незвичайно гарячий час, що вивів з психічної рівноваги й його, й жандармського офіцера: Маркевич похандричався з ним, той зажадав урядових оглядин Маркевичів і списання протоколу з поводу знайдення при них книжок, заборонених цензурою. Вийшла велика історія. Маркевичів арештовано, пішов процес, ревізії в помешканні. За зовсім властиво безневинні книжки Маркевича трактовано як якогось злочинця. Пересилаючи мені при кінці 1901 р. свою фотографію, якої репродукцію подано на чолі сеї статті, Маркевич писав з звичайним своїм гумором:

«Вона лихенька, знята 7 літ тому, але не позбавлена історичного інтересу, бо представляє «государственного преступника». Без жартів, я мусив сфотографувати свою «образину» (і жінка також) на жадання осіб, що вели слідство над нами в справі перевозу заборонених книг. Ціль була така, що якби «преступники» схотіли утечи, їх можна б було шукати, слідити і т. д. на підставі фотографій. Зрештою, мабуть, така слідча практика є і в Австро-Угорщині, бо ми все з Західної Європи переймаємо».

В результаті того ж року Маркевича спенсіоновано, він стратив право викладати на університеті, і навіть поза університетом йому роблено трудності, як чоловіку політично скомпрометованому. Се було тяжким ударом для нього. Він любив університет, авдиторію, любив викладати, читати реферати, у нього було се органічною потребою – ділитися своїми гадками ex cathedra [тут: виступаючи публічно], і він мав успіх – був дуже популярним лектором. Тільки пізніше йому дали більше свободи з такими публічними відчитами, і він широко користав з сього права, бо до нього зверталися по відчити при всякій нагоді, і при широкій популярності його в суспільності мав у сім величезну «практику». От, напр., виривок з одного його листа до мене (1902, 4 (17) III):

«Дорогий М. С.! Вибачте, що загаявся з відповіддю на Ваш лист з 9 (22) лютого: я весь сей час тонув у Гоголі. Подумайте самі: 4 лекції про нього в однім з тутешніх клубів, 1 – в товаристві тверезості як передмова до «Ревізора», 2 – в Кишиневі і 1 – в Тирасполі, а головно – серйозний реферат в університеті: «Гоголь в Одессе…». Тепер я з Гоголя виринаю, але передо мною ще небезпечність – потонути в Жуковській. Подумайте самі – як мені тепер працювати».

Історика-ученого, Gelehrter-a з Маркевича так властиво й не виробилося. Його дві дисертації – властиво й зісталися його одинокими великими працями. Характеристично для родовитого українця родом, українофіла поглядами, одесита – пробутком, що він вибрав для своїх спеціальних праць таку безмірно далеку, абсолютно для України чужу тему, як родові рахунки московського боярства, хоч міг би, розуміється, вибрати теми дуже живі й для українця близькі. В науці сі книги йому голосного імені не зробили, так само як і інші, дрібніші праці й видання. Московщина XVII в. і потім зісталась його, щоб так сказати, – офіціальною спеціальністю (з сеї сфери видав він іще дві більші розвідки – «Избрание на царство Мих[аила] Федоровича] Романова», 1891, і монографію про Котошихіна, 1896).

Але властиві, суб’єктивні, неофіціальні інтереси тягнули його деінде. Він любив минувшість Одеси та її околиці й присвятив її багато більших і менших статей і заміток (найбільша – «Качибей или Гаджибей – предшественник Одессы», 1894), любив і інтересувався історією українських шляхетських родів (лівобічних), з якими його в’язали всякі фамілійні й особисті зв’язі і серед яких він чув себе своїм – прошу прочитати, напр., його рецензію на генеалогії Чернігівського дворянства, видані Милорадовичем (в «Записках», т. LIII); але властиво найбільше симпатичною йому сферою була історія нової російської літератури, до якої прилучав він також і дещо історії української літератури (як хвалився мені літом 1902 р. про свої остатні відчити в Тирасполі, Бендерах чи десь).

Різнорідна і дуже велика суспільна діяльність, служба в різних інституціях, дуже далеких від науки, приватні лекції – всі сі заняття, в які він увійшов іще перед професурою і з подвоєною енергією вернувся по виході з професури, забирали йому страшенну масу часу й не лишали можності для систематичної, інтенсивної наукової праці. Посилаючи мені автобіографічну свою замітку до «Хроніки Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка» по виборі своїм на дійсного члена, він писав в листі до мене (1901, 20/ІІІ (2/IV)):

«З неї Ви, зрештою, особисто переконаєтеся, о скільки я зайнятий. Я згадав у ній тільки 8 своїх обов’язків – щоправда, ті, які й найбільше вимагають від мене часу»

(в замітці він назвав себе: почетним попечителем інституцій Одеського жіночого доброчинного товариства, радним міста Одеси, почесним мировим суддею м. Одеси, членом виділу Історично-філологічного товариства при Одеськім університеті, секретарем Одеського товариства історії й старинностей, редактором «Записок» Кримського гірського клубу, секретарем одеських комітетів – біржевого й торгівлі та мануфактур – се секретарство забирало йому багато часу, і з ним зв’язано було укладання річних справоздань, великих книжок (їх Маркевич видав від 1885 р. кільканадцять томів).

«Але я, окрім того, ще член 10 виділів (правленій) і тому подібних інституцій, які від часу до часу вимагають інших занять; напр., я вже 27 літ працюю в Товаристві нічліжних домів (тепер секретарем); звичайно, справи (сього товариства) стояли дуже лихо, а тепер ми будуємо новий дім – розуміється, й секретареві клопоти; таке ж буває і з слов’янськими доброчинними товариствами, де я [є] членом виділу, і т.ін. і т.ін. Пенсію (окрім емеритури) я маю тільки з торговельних комітетів, разом 2200 р[ублів] річно, та, правда, ще даю лекції. От Ви й не закидайте мені, що я пишу самі дрібниці. Як узятися за велику роботу, про яку колись думалося?! Та, здається, я вже до більших праць і здібність стратив і ледво чи би віджив у сім, якби навіть вернувся до університету».

(Іншим разом він казав, що перспектива професури з історії його не вабить – волів би вже, коли викладати, то нову літературу російську).

Не дивно, що нарікання на повний брак часу, на навал роботи, що не дає дихати, доводить до повного знесилення й рознервування, – неустанно повторяються в листах Маркевича. Для інтенсивної наукової роботи, дійсно, не було тут місця. Але, люблячи писати, він писав – дрібні замітки, комунікати, рецензії – в найрізніших виданнях. Того понаписував він велику силу – в тім же листі 20/III с[тарого] с[тилю] 1901 він пише, що побіжно рахуючи, нарахував їх більше як 200, окрім матеріалів.

При такім складі життя, інтересів і нахилів, він не лишив значнішого, тривкого сліду в науці – але придбав величезну популярність в суспільності Одеси й її околиці. Він мав тут великі впливи й симпатії. Він любив сей край, і його любили. Рідко-рідко кому випаде на долю таке широке співчуття, яке виявилося в похоронах Маркевича і посмертних згадках. Жалували улюбленого лектора, симпатичного й поступового громадського діяча, милого, сердечного чоловіка. Таку пам’ять лишив він у кождого, хто з ним трохи ближче стикався.

Я познайомився з Маркевичем в 1891 р., та знайомість ся була дуже побіжна. Але в 1895 p., вибравшися в ту свою нещасливу подорож за кордон, він віднайшов мене у Львові, пригадав нашу знайомість і просив показати йому і його жінці Львів. Ми полазили з ним по Львові, поговорили про всяку всячину, я показав йому «Записки Тов[ариства] ім. Ш[евченка]», що незадовго перед тим взяв у свою редакцію й саме переміняв їх у науковий журнал, та заохочував до участі. Маркевич обіцяв і просив посилати йому «Записки».

Третього дня поїхав до Марієнбада, і з поворотом відти спіткала його в Волочиську біда, про яку оповів я вище. В тяжких прикростях, що спали на Маркевича за українські книжки, не мав я відваги пригадувати йому його обіцянку співробітництва в «Записках». Півтора року минуло – він обізвався сам. Книголюба й українофіла заінтересували в нім видання Наук[ового] тов[ариства] ім. Ш[евченка], які я йому тим часом казав посилати.

«З приємностію і увагою читаючи ваші інтересні «Записки», – писав він 18/11 (2/III) 1897, – я надибав там уступ, до якого хотів би зробити поправку».

Мова йшла про справу карикатури Шевченка на царську фамілію – Маркевич писав, що є дійсно карикатура Ш[евченка] на жінку імп[ератора] Миколая І, де вона представлена в виді чаплі (див. про се замітку в «Записках», т. XVII). Маркевич поручав мені зробити з сих його слів замітку до «Записок», коли я буду уважати се інтересним, без підпису, або замінивши ім’я цариці словами: «одна високопоставлена особа».

«Я, може бути, й не писав би вам усього сього, – писав далі Маркевич, – якби не мав до вас прошення: маю причини думати, що якби мені прислалися львівські серйозні історичні видання, цензура мені їх пустить. Тому я просив би вас спробувати післати II т. «Етнографічного збірника» (І маю), І т. «Пам’яток українсько-руської мови» і ще ті книги, де уміщені ваші виїмки й опись [Він, мабуть, розумів люстрації («Жерела до історії України-Руси»).] («Записки» можуть не перейти). Хоч усі отсі книжки є в бібліотеках «Истор[ическо-]фил[ологического] общества» і «Общества истор[ии] и древностей», але я великий книголюб і хотів би мати свій примірник».

Далі він писав, що літом 1896 р. переїздив через Львів і, спіткавши в поїзді якогось мого слухача з богословів, довідався, що я в місті і в тій хвилі читаю лекцію, що більше: сей богослов сказав йому, не знаючи його імені,

«майже за певне, що до їх університету переходить «звісний» ех-одеський професор Маркович. Хоч се мені й підхлібно, що звісність моя дійшла аж до Львова, але я мусив розчарувати симпатичного хлопця, що, здається, не без цікавості розглядав мене (та трохи чи й не цілий вагон), бачучи в мені «жертву» і т.д.»

На сей лист я відписав, що рад дати замітку про Шевченкову карикатуру, але маю сумніви, чи ся поголоска не виходить зі звісного місця Шевченкового «Сну»; заразом пригадував Маркевичу його замір – брати участь в «Записках» і заохочував до сього – коли його не страшить заборона сього видання в Росії.

Він відписав до мене листом (25/II с[тарого] с[тилю] 1897), що зачинався словами:

«Вибачайте, що не пишу до вас по-українськи. Хоч я і міг би, все ж таки се мене в’язало б в викладі гадок».

(Він писав мені все по-російськи – я подаю виїмки з його листів у перекладі). В справі карикатури Шевченка він обставав за своїм, назвав мені чоловіка, від якого мав сю звістку (але ім’я його не позволив мені назвати), й казав, що згадку «Сну» вони при розмові про карикатуру тямили, але не припускали, щоб мова в процесі могла йти про неї. Відповідно до сього я вибрав подані Маркевичем звістки й зробив з них маленьку замітку в «Записках», т. XVII, підписавши її буквою О., себто «Одесит». Щодо участі в «Записках» він писав:

«Тому що я останніми часами за різними клопотами мало працюю серйозно, то нічого вам в «Записки» й не можу подати. Але, як хочете, пришлю якийсь невиданий документ з історії Запорожжя з невеликим вступом і примітками. В кождім разі се буде дрібниця. Брати ж участь в «Записках» я не боюсь ані трошки: се видання серйозне. Ви читали, певно, чийсь відзив про нього, даний в «Обществе любителей древней письменности».

На мій відзив у сій справі він відписав (10/ІІІ с[тарого] с[тилю] 1897):

«Я зголосив до вас своє співробітництво, але не поміркував, що власне в сю пору року воно для мене найтяжче, бо тілько весною маю дуже компліковану й термінову роботу, при котрій кожда інша робить мені трудність; писати ж приходиться так багато, що відраза бере дивитися на прибори до писання. Одначе, аби не показатися хвальком, можу вам прислати копію з царської грамоти Донському війську р. 1768 падолиста 11 про тодішні українські справи. Грамоту – щоправда, не дуже інтересну, списав я в Архіві Мін[істерства] загран[ичних] справ в Москві. Нічого іншого не можу тепер переслати, бо до кождого іншого документа треба б зробити коментар, а я не маю часу, ся ж грамота не потребує коментаря».

«Щодо бібліографічних статей [До них я заохочував його в листі своїм.] скажу вам таке: пишу я їх охоче і, як кажуть різні безсторонні люди, досить можливо; але бракує мені ініціативи. Аби написати рецензію, треба щоб мені вказали книгу і попросили рецензії; а як мені дадуть і саму книгу, то я вже, певно, напишу. Таку відповідь давав я вже багатьом редакторам, що запрошували мене давати рецензії до їх часописей, між іншими і кільком редакторам «Киевской старины».

Всі годились і майже ніхто ніколи не замовляв рецензій. Тільки Т.Г.Лебединцев разів зо два привозив до мене в Боярку, де я жив, бувало, літом, відповідні книжки. Те саме я скажу й вам: вказуйте мені такі книжки, на які, по вашій гадці, я міг би дати рецензію, – і я радий робити. Мабуть, тут єсть якась психологічна трудність – з попередніх умов нічого не вийшло».

Так наладилося співробітництво Маркевича в «Записках». Хто був редактором журналу, знає, в чім полягає психологічна трудність, згадана Маркевичем. Але я нею не зражався, – не зражався тим, що більша половина запропонованих мною і прийнятих Маркевичем рецензій лишалася ненаписаною, так що тільки час протягався, і тим, що дійсно страшенно обтяжений всякою роботою й клопотами Маркевич присилав часом справді досить малоцінні дрібниці.

Я знав, як мало розпоряджає він своїм часом, і цінив передовсім його охоту до участі, його інтерес до наших видань, за якими він справді уважно слідив. Уже саме отcе зі сторони чоловіка, що був лише досить поверховним українофілом і далеко стояв від українських кругів, було, по контрасту з різними патентованими українофілами, особливо цінним і приємним для мене. Але були між його комунікатами й дуже цінні, старанно зроблені речі, що приносили правдиву честь журналу.

Він писав свої статті по-російськи, присилав в сильно помазаних брульйонах, так що перекладчикам, а потім і мені було з ними немало роботи. «Не без цікавості дивився я на свої слова в ріднім мені, але – на жаль – досить чужім убранні», – писав він мені по ви друкуванні згаданої грамоти Донському війську, з його передмовою, в XVIII т. «Записок». Перейти на українську мову він так не зібрався й до смерті – занадто мало часу він уділяв сим своїм роботам, а писання по-українськи вимагало б все-таки далеко більшого напруження й часу. Але про відчити на українській мові подумував – він ділився зі мною планами таких відчитів для Львова в 1902 р. Не знаю, як би то пішло йому, бо говорив він по-українськи досить слабо, – як звичайно буває з тими російськими українофілами, що не мають нагоди в українській мові вправлятися частіше.

Всього надруковано було в «Записках» 13 його рецензій і комунікатів:

До справи Шевченкових провин – т. XVII, misc[ellanea], с. 5 – 6, 1897.

Грамота московського уряду до донських козаків про українські справи 1659 р. – т. XVIII, misc[ellanea], с. 1 – 6, 1897 (була й відбитка).

Реферат про 95 т. «Сборника Русского исторического общества» – т. XX, бібліографія], с. 16 – 20, 1897.

Реферат про XVIII т. «Русской исторической библиотеки» – т. XXX, бібліографія], с. 14 – 17, 1899.

Про збірник пісень Бодянського – т. XXXIV, misc[ellanea], с. 5 – 7, 1900.

Сотворення жінки (пародія), з народних уст – т. XXXIX, misc[ellanea], с. 5 – 6, 1901.

Реферат з II і III т. «Обозрения столбцов и книг Сибирского приказа» Оглоблина – т. XL, бібліографія], с. 11 – 13, 1901,

Замітки до «Записок Товариства ім. Шевченка» – т. XLII, misc[ellanea], с. 1 – 4, 1901

Микола Савич, біографічна замітка – т. XLIV, misc[ellanea], с. 5 – 9, 1901.

До біографії гайдамаків Залізняка і Чорняя – т. XLV, misc[ellanea], с. 1 – 4, 1902.

Як складаються легенди – т. XLVI, misc[ellanea], с. 5 – 6, 1902.

Рецензія книги: Г.Милорадович, Родословная книга Черниговского дворянства, т. І і II – т. LI, бібл[іографія], с. 46 – 50, 1903.

Як складаються легенди, II – т. LII, misc[ellanea], с. 19 – 20, 1903.

XII археологічний з’їзд у Харкові, 1902 p., «Замітки» – т. LIII, с. 1– 18, 1903.

Окрім того, він надіслав копію Шевченкової «Богданової могили», з якої подав я як пам’ятку по покійнім варіанти в т. LIV, вірші «Неначе з Енеїди», видруковані в «Літ[ературно]-наук[овім] віснику» 1902 р., і покажчик творів Сковороди д. Л.Ч-ва, видрукований в т. XXX «Записок». Невидрукованими лишилися з надісланого ним тільки один документик – акт купна з XVIII в., присланий ним для курйозу (тому що границя означена була терновим кущем, з якого збирав ягоди пастух), – він показався мені неінтересним і щодо автентичності непевним, – та збірка пісень Федора Бодянського, що, надіюсь, знайде ще місце в виданнях Товариства. До неї мав покійний зладити на вступ біографічну статейку про сього Бодянського, але так воно й лишилося.

Не сповненими зісталися ще дві інші заповіджені ним праці: одна в формі рецензії «Описания» Прилуцького полку О.Лазаревського мала подати різні згадки, традиції, факти з життя сеї ближчої вітчини Маркевича, по особистим його спогадам. Він був зробив щось в тім роді в формі рецензії на «Прилукщину» Маценка для «Киевской старины», але та не прийняла, вважаючи сі доповнення занадто мало старими. Між нами було умовлено, що з нагоди виходу книги Лазаревського Маркевич переробить і доповнить сю свою стару працю. Він обіцяв се зробити літом 1903 р. Друга планована між нами робота Маркевича (ми обговорювали її, як бачилися з ним в 1901 р.) мала дати коментар до Шевченкових поезій, оскільки вони зв’язані своїм змістом чи обставинами написання з родинними краями Маркевича – Полтавщиною й Чернігівщиною.

Участь Маркевича в нашій науковій роботі взагалі ставала з часом все значнішою, і якби смерть не перервала її, він би, мабуть, увійшов у ще ближчі зв’язки з нею. Доброї волі йому не бракувало, але сильно бракувало часу. Не надаючи значення тим дрібницям, які часом присилав, Маркевич присилав їх головно лише для того, аби ними виявити своє співчуття нашій національній роботі.

«Тепер я бачу, – писав він мені 25/III с[тарого] с[тилю] 1899, – що не співробітник з мене для ваших «Записок» – де мені знайти часу? Я можу, і то не часто, посилати вам якісь дрібниці, в роді сеї, що долучаю (реферат на 18 т. «Рус[ской] ист[орической] библиот[еки]»), та й тільки. Весь сей рік я як в казані киплю, 3 рази мусив їздити в Петербург, а тут іще на носі Пушкін; все ж таки я в одеських літературних кругах становлю визначну величину і мені приходиться скорше nolens [з необхідності], ніж volens [з власного бажання] славословити Пушкіна. Я великий його приклонник, але мені не до нього, як на шиї маю спеціальні торговельні справоздання й справи! Багато я міг би написати на сю тему, але се вам зовсім не інтересно. Надрукуєте ви долучені витяги, чи ні – мені однаково; пишу, щоб показати незмінне співчуття до вас і вашої справи».

За виданнями нашими він, як я вже казав, пильно слідив і подавав свої замітки. Серія таких заміток була надрукована в XLII томі «Записок». З недрукованих наведу інтересніші – з листа з 27/IV с[тарого] с[тилю] 1897:

«Все присилане (окрім 16 т. «Записок») я прочитав. До дуже інтересної частини біографії Шевченка в 15 т. «Записок» можу зробити деякі замітки.

До стор. 6. «Закревський, кажуть, ледве ноги волочив». Про якого Закревського мова? Коли про Платона Васильовича, властителя Березової Рудки, то се зовсім неправда. Я власне бачив його в 1859 і 1860 pp.; він був хоч і не молодий (син його Гнат, тепер сенатор, тоді вчився в школі правоведения), але дуже кріпкий. Він залицявся до моєї сестри й навіть посватав її; але вона воліла вийти за молодого.

Стор. 25. Ім’я жандармського офіцера було Крижіцький, се мені докладно звісно, бо се мій рідний дядько, ближче сказати, чоловік моєї рідної тітки; звали його Олександр Константинович і був він православний. Дуже можливо, що він був польського роду, на се вказує його ім’я, але в тім часі се була давня минувшина. До речі сказати, він був великий ворог поляків і великий приклонник Шевченка як поета; деякі поезії його знав напам ять, але більше любив Котляревського – його «Енеїду», здається, знав цілу напам’ять. Зрештою, як чоловік він не має іншого інтересу.

[Про сього Крижіцького оповідав усно Маркевич, що його урядовий нагляд над Шевченком не був для сього останнього утяжливим. Шевченко мусив від часу до часу ставитися до нього. Але змістом розмови з ним його наглядача бували звичайно теми в роді того, що то, приміром, за таке вино «Шато Марґо»? Крижіцький велів слугам принести заквестіонований напиток, і кілька приємних годин проходило в його аналізі. Хоч ініціатива в тих аналізах належалася не Шевченку, але жінка Крижіцького через такі результати конференцій не любила, коли Шевченко приходив, і казала з невдоволенням, бувало: «Опять этот пьяница пришел».].

Стор. 32. Чув і я оповідання, що Шевченко, запрошений в гостину до важної особи, знайшовся в гостях у його слуги. Мені казали навіть, що се сталося з звісним М.В.Юзефовичем, і я пригадую тепер, що се мені оповідав Ф.Я.Вороной (живе в м. Журавці Пирятинського пов[іту]). Сьому не противилася б і роля Юзефовича в Кирило-Методіївській справі, бо я сам бачив, як Юзефович на Київськім археологічнім з’їзді був у дуже приятельських (на око) відносинах з М.І.Костомаровим (се вам може сказати і В.Б.Антонович).

Стор. 33. У Чалого згадується гімназист Маркевич, що приніс Шевченкові гроші, се був ваш покірний слуга. Багато літ тому на якісь роковини смерті Шевченка написав я для місцевих земляків свої споминки про Шевченка й прочитав їх. Вони були вложені в трохи белетристичну форму, так що там була й «Wahrheit і Dichtung»; але дещо я оповідав і цікаве. Записки сі я дав Чалому, котрому дуже не сподобалося, що я говорю про п’янство Шевченка, якого, на жаль, я сам був свідком, – і він їх десь замаринував. Я б не мав нічого против того, аби ви їх виручили від Чалого і надрукували. Наново ж писати їх – і лінь, та й боюся суперечитися з собою. Бачите, пишу щиро, що не все там (окрім, розуміється, оповідання про Шевченка – се була б профанація) може мати значення джерела».

Подібні замітки робив він не раз – видно було, що він справді інтересується нашими публікаціями, яким бував «несказанно рад», як він писав.

При кождій нагоді показував він, що Товариство наше дійсно «столь близко сердцу» його, як він писав з нагоди вибору його дійсним членом. На всяку справу в житті Товариства він дуже живо відзивався. Згадаю, напр., що коли в «Записках» була подана звістка про брата Венеліна, що живе в великій біді на Угорській Русі, Маркевич поспішився зробити для нього колекту в Одесі, й вона була доручена старому Гуці за посередництвом моїм і д. Жатковича. Криза, що вийшла в Товаристві 1901 p., дуже непокоїла Маркевича, й він зчаста з тривогою випитував, чи покінчилася вона.

Ми, мабуть, небагато мали й маємо таких щирих приятелів, якого мали в пок[ійному] Маркевичу. І се каже нам згадувати з особливим жалем про утрату сього доброго, сердечного чоловіка, котрого пам’ять довго жива буде серед тої суспільності, серед якої він обертався, й тих людей, що мали нагоду стрічатися з ним. Вона повинна жити і в нашім Товаристві.

У Львові 4 (17) / IX. 1903

Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М. Пам’яті Олексія Маркевича // ЗНТШ. – Львів, 1903. – Т. LV. – Кн. V. – С. 1 – 14. Автограф зберігається в: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, оп. 1, спр. 49, арк. 190 – 207 (зворотна нумерація).

Маркевич (Маркович) Олексій Іванович (народився 17(29).03.1847 в с. Смош Полтавської губ. – помер 05.06.1903 в Одесі) – історик, популяризатор української давнини. Доктор російської історії (1888). Екстраординарний (із 1889 р.) та ординарний (1893 – 1895) професор Новоросійського університету в Одесі. Член багатьох наукових і громадських установ.

Бібліографія праць О.Маркевича: Коваль О. Маркевич Олексій Іванович // Українські архівісти: Біобібліографічний довідник: У 3-х вип. / Упоряд.: О.М.Коваль, І.Б.Матяш, В.С.Шандра. – Вип. 1 (ХІХ – 1930-ті pp.). – К., 1999. – С. 210 – 212; Линниченко И.А. Алексей Иванович Маркевич: Биографические воспоминания и список трудов // Записки Одесского общества истории и древностей. – Одесса, 1904. – Т. 26. – С. 1 – 48; Маркевич Алексей Иванович (1847 – 1903): Биобиблиографический указатель / Сост. В.В.Самодурова, И.В.Максименко. – Одесса, 1997. – 152 с.

Література: Голубчик Г. Д. Рід Марковичів-Маркевичів у культурно-громадському житті України: Автореф…. канд. іст. наук. – Дніпропетровськ, 2003; Линниченко И.А. А.И.Маркевич. Биографические воспоминания // Речи и поминки: Сб. ст. по истории литературы и биографические воспоминания. – Одесса, 1914. – С. 213 – 241; Він же. Алексей Иванович Маркевич: Биографические воспоминания и список трудов // Записки Одесского общества истории и древностей. – Одесса, 1904. – Т. 26. – С. 1 – 48; Маркевич Арс. Памяти Алексея Ивановича Маркевича // Известия Таврической учёной архивной комиссии. – Катеринослав, 1903. – № 35. – С. 27 – 30; Попова Т. Алексей Маркевич // Історіографічні дослідження в Україні. – К., 2002. – Вип. 12. – С. 113 – 149; Синявский А. А.И.Маркевич – историк Новороссийского края // Вибрані твори. – К., 1993. – С. 66 – 72; Ше[лу]хин С. А.И.Маркевич: Некролог // Киевская старина. – К., 1903. – Т. LXXXII. – С. 240 – 244.

…подав лише коротеньку оповістку в тім томі і заповів ширшу згадку на пізніше – див.: Грушевський М. Д-р Олексій Маркевич (1847 – † 5 (18).VI.1903) // ЗНТШ. – Львів, 1903. – Т. LIII. – Miscellanea. – С. 9.: «В останній хвилі, випускаючи сю книжку, довідалися ми про наглу смерть шанованого нашого співробітника, якого статтю умістили ми на чолі сеї книжки [йдеться про статтю: Маркевич О. XII археологічний з’їзд у Харкові 1902 р. // ЗНТШ – Львів, 1903. – Т. LIII. – Кн. III. – С. 1 – 18. – А.Ф.]. Діяльним співробітником нашої часописі був він протягом цілого ряда літ і заразом приятелем нашого «Товариства», дійсним членом якого був. В одній з дальших книжок присвятимо більшу статтю пам’яті сього поважного ученого і сердечного чоловіка. Честь його пам’яті!»

Автор некролога в «Киевской старине»… – йдеться про некролог: Ше[лу]хин С. А.И.Маркевич: Некролог // Киевская старина. – К., 1903. – Т. LXXXII. – С. 240 – 244.

М.Грушевський називає Маркевича українофілом за переконаннями, хоча зазначає, «що українофільство Маркевича ніяк не можна назвати глибоким…» Сам О.Маркевич у листах до М.Грушевського акцентує на ставленні до національної справи українців. Подаючи короткі і причинкові матеріали до «ЗНТШ», він зауважує:

«пишу, щоб показати незмінне співчуття до вас і вашої справи». Питання активної участі Маркевича в національному русі українців не досліджене. Автори нарису про його життя і діяльність припускають, що він тісно був знайомий із представниками українських громадських організацій Одеси, Києва (наприклад, із В.Антоновичем), але участі в їх діяльності не брав (Маркевич Алексей Иванович (1847 – 1903): Биобиблиографический указатель. – С. 59). До деякої міри парадоксальним є те, що «при такім досить поверховнім українофільстві, – як іронічно зазначає М.Грушевський, – він за українство дуже сильно потерпів».

Уперше в поле зору охранки О.Маркевич потрапив у 1884 p., будучи приват-доцентом Одеського університету. В одній із лекцій про часи Олександра І він дозволив собі анекдотично-жартівливі випади проти монарха. О.Маркевича звинуватили в неблагонадійності, але ці звинувачення не мали негативних наслідків для його подальшої університетської кар’єри, хоча були спроби перешкодити йому у викладанні лекційного курсу «Історія Південно-Західної Русі» (Маркевич Алексей Иванович (1847 – 1903): Биобиблиографический указатель. – С. 50 – 54).

Про другий випадок вже із затриманням Маркевича і звинуваченням його в перевезенні нелегальної літератури через кордон у некролозі пише М.Грушевський. Власне це і стало причиною звільнення Маркевича з університету 24 грудня 1895 р. Детальніше про перебіг справи див.: Маркевич Алексей Иванович (1847 – 1903): Биобиблиографический указатель. – С. 67 – 69.

«Южное обозрение» (№ 2176 от 6 июня) – Лоэнгрин [Герцо-Виноградский П.] А.И. Маркевич // Южное Обозрение. – 1903. – № 2176. – 6 июня.

…вибраний з огляду на се в 1901 р. і дійсним членом нашого Товариства в історичній секції – обраний дійсним членом НТШ 25 березня 1901 р. (Хроніка Наукового товариства імені Шевченка у Львові. – Львів, 1902. – Вип. 1. – Ч. 9. – С. 16).

…завдячив своє значення й силу Насті Скоропадській – Скоропадська Анастасія (бл. 1671 – 1729) – друга дружина гетьмана Івана Скоропадського.

…Марка Абрамовича – Марко Абрамович (помер у 1712 р.) – орендатор у Пирятині, батько Анастасії Скоропадської, похований у Густинському монастирі (Енциклопедія українознавства. – Львів, 1994. – Т. 4. – С. 1471).

…звісний український мемуарист Яків Маркович – Маркович Яків Андрійович (1696 – 1770) – державний діяч Гетьманщини, наказний лубенський полковник (1721 і 1723 – 1735), генеральний підскарбій у відставці (1762). Один із найосвіченіших людей свого часу, автор «Генеалогічних заміток» і «Діаріуша», який охоплює 1717 – 1767 pp. (Там само).

…один з перших «українофілів», автор «Записок о Малороссии» – Маркевич Яків Михайлович (1776 – 1804) – історик. Автор праці „Записки о Малороссии, ее жителях и произвидениях» (1798), у якій подаються короткі відомості про природу, побут, фольклор, мову, державно-політичний устрій Гетьманщини (Там само).

…звісний (хоч і дуже лихий) історик Микола Маркевич… – Маркевич Микола Андрійович (1804 – 1860) – український історик, етнограф, поет, композитор. Автор «Истории Малороссии», виданої в Москві в 1842 – 1843 pp. М.Маркевич був аматором історії, і, як писав історик В.Маслов, його «історичні праці відбивають на собі стару ще романтично-літературну манеру розробки історичних тем; вони писані під настроєм поглядів і методів 1820-х pp., і в момент свого появлення не відповідали новим вимогам тодішньої української історіографії» (МасловВ.І. М.А.Маркевич. – Прилуки, 1929. – С. 14.)

М.Грушевський, порівнюючи «Историю Малороссии» Маркевича з працею Д.Бантиш-Каменського та «Історією Русів», писав:

«У своєму викладі Маркович безпомічно вовтузиться між апокрифічними вигадками Истории Руссов та Запорожской Старины… і достовірним діючим матеріалом Бантині-Каменського; в значенні історичного методу праця Марковича не становила собою ніякого руху вперед. Має ціну лише історико-побутовий матеріал, зібраний автором» (Грушевський М. Розвиток українських досліджень у XIX столітті і вияви у них основних питань українознавства // Український історик. – Нью-Йорк; Торонто; Мюнхен, 1989. – Ч. 4 (104). – С. 67).

…етнограф Опанас Маркович… – Маркович Опанас Васильович (1822 – 1867) – український громадський діяч і фольклорист, член Кирило-Мефодіївського братства. Друкувався в журналі «Основа» (1860 – 1861). Збирав усну народну творчість, прислів’я та приказки (зібрав близько 30 тис), які виходили в етнографічних збірниках В.Антоновича, М.Драгоманова, А.Метлинського. Автор музики до «Наталки Полтавки» І.Котляревського (1857) (Енциклопедія українознавства. – Львів, 1994. – Т. 4. – С. 1471).

…його лінія визначних людей ніяких не дала – рід Марковичів відомий із початку XVIII ст. У літературі існують розбіжності щодо його походження. У дослідженні про свій рід О.Маркевич припускає, що його предки сербського походження і переселилися на Волинь на межі XVI–XVII ст., а звідси розселилися по Україні, зокрема на Прилуччині (Маркович А. Маркевичи. – Одесса, 1895. – С. 55).

У сучасних дослідженнях домінує думка про єврейське коріння роду (Дмитрієнко М. Ф., Томозов В. В. З генеалогії роду Марковичів // Історіографічна спадщина науки історії України (погляд з кінця XX ст.): Матеріали Всеукраїнської науково-освітньої конференції (м. Глухів, січень 1997 p.). – [Київ; Глухів, 1997]. – С. 81 – 84. Рід Марковичів посідав чільне місце в старшинській ієрархії Гетьманщини XVIII ст.

Найвідомішими представниками його були: генеральний підскарбій Андрій Маркович, його брат прилуцький суддя Іван, другий брат гадяцький наказний полковник Федір, їхня сестра Анастасія вийшла заміж за гетьмана Івана Скоропадського. У 1736 р. А.Марковичу було надано дворянство. Кілька представників роду в другій половині XVIII ст. були бунчуковими товаришами і роменськими сотниками. Від Андрієвих синів Якова і Семена вели свій початок, відповідно, чернігівська і роменська лінії роду.

До першої належали історики Яків і Олександр Марковичі, до другої – етнограф Опанас Маркович. Федір Маркович став родоначальником прилуцької лінії, до якої належали історики Микола й Олексій Маркевичі (Маркович Л. Маркевичи. – С. 3 – 5; Маркевич Алексей Иванович (1847 – 1903): Биобиблиографический указатель. – С. 16 – 17).

…професора російської історії Лашнюкова… – Лашнюков Іван Васильович (1823 – 1869) – історик, автор праць із російської історії, статистики, релігії, культури тощо. Автор праці «Очерки русской историографии» (1869, 1872) (Энциклопедический словарь. – СПб, 1904. – Т. XVII. – С. 410).

Заразом брав діяльну участь по різних товариствах, комітетах, в громадськім житті Одеси – особливо з другої половини 1880-х pp. О.Маркевич бере активну участь у діяльності різних товариств. Під кінець життя він був членом двадцяти товариств і комісій. Серед них п’ятнадцять мали історико-науковий характер (губернські архівні комісії, археографічні комісії, археологічні товариства Москви і Санкт-Петербурга, НТШ та ін.); три – економічно-промисловий і два – благодійний. Детальніше про це див.: Маркевич Алексей Иванович (1847 – 1903): Биобиблиографический указатель. – С. 11.

…осягнувши степінь магістра в Київськім університеті, став доцентом в Одеськім університеті – 25 травня 1879 р. Рада Університету св. Володимира затвердила його в ступені магістра російської історії завдяки успішному захисту наукової роботи (О местничестве: Исследования. – Ч. 1: Русская историография в отношении к местничеству: Магист. дис. – К., 1879. – 957 с. ). Рада Новоросійського імператорського університету 27 березня 1880 p. надала йому звання приват-доцента (Маркевич Алексей Иванович (1847 – 1903): Биобиблиографический указатель. – С. 11).

…він видав її тільки в 1888 р. – О.Маркевича 28 жовтня 1888 р. Рада Університету св. Володимира затвердила в ступені доктора російської історії (История местничества в московском государстве в XV–XVII вв.: Докт. дис. – Одесса, 1888. – X, 611 с. ; Приложения I–CXLIII).

…того ж року Маркевича спенсіоновано – він був звільнений з університету 24 грудня 1895 р. (Маркевич Алексей Иванович (1847 – 1903): Биобиблиографический указатель. – С. 11).

В науці сі книги йому голосного імені не зробили, так само як і інші, дрібніші праці й видання – окрім М.Грушевського, також І.Линниченко досить скептично оцінював його науковий талант. Він вважав, що на О.Маркевича негативний вплив мала література 1860-х pp., яка

«не дала йому нічого позитивного і в той же час заразила його скептицизмом, по правді сказати доволі поверховим». Звичка до критицизму, – на думку І.Линниченка, – вбила в ньому «здібність до творчості наукової побудови, і через це він не міг приєднатися ні до якої школи, чи наукової теорії», а тому «в історичній науці взяв на себе роль розповідача і бібліографа» (Линниченко И.А. А.И. Маркевич. Биографические воспоминания. – С. 230).

… «Избрание на царство Мих[аила] Фед[оровича]Романова», 1891, і монографію про Котошихіна, 1896… – йдеться про статті: Избрание на царство Михаила Федоровича Романова // ЖМНП. – СПб, 1891. – Ч. 9. – Сентябрь. – С. 176 – 203; Ч. 10. – Октябрь. – С. 369 – 407; Григорий Карпович Котошихин и его сочинение о Московском государстве в половине XVII в. – Одесса, 1895.

…(найбільша – «Качибей или Гаджибей – предшественник Одессы», 1894) – йдеться про працю: Город Качибей или Гаджибей – предшественник Одессы // Записки Одесского общества истории и древностей. – Одесса, 1894. – Т. 17. – С. 1 – 72; Город Качибей или Гаджибей – предшественник Одессы. Дополнительные заметки // Там само. – Одесса, 1895. – Т. 18. – С. 81 – 86.

…прошу прочитати, напр., його рецензію на генеалогії Чернігівського дворянства, видані Милорадовичем (в «Записках». Т. LIII) – див.: Маркевич О. Рец. на кн.: Милорадович Г.А. Родословная книга Черниговского дворянства. – СПб, 1901. – Т. 1, 2. // ЗНТШ. – Львів, 1903. – Т. LI. – С. 46 – 50. У публікації помилково зазначено Т. LIII «ЗНТШ».

…(їх Маркевич видав від 1885 р. кільканадцять томів) – про звіти див. бібліографію праць (Маркевич Алексей Иванович (1847 – 1903): Биобиблиографический указатель. – С. 90 – 110).

…їх більше як 200, окрім матеріалів – повний список налічує 408 позицій. Це переважно праці біографічного, літературознавчого та краєзнавчого характерів, а конкретніше дослідження з історії Московської держави XVII ст., українських шляхетських родів, міста Одеси, окремих питань із російської та української літератур (Маркевич Алексей Иванович (1847 – 1903): Биобиблиографический указатель. – С. 87 – 110).

…(див. про се замітку в «Записках», т. XVII) – це замітка О.Маркевича «До справи шевченкових роковин», підписана: О[десит](ЗНТШ. – Львів, 1897. – Т. XVII. – Miscellanea. – С. 5).

…тільки Т.Г. Лебединцев… – Лебединцев Теофан Гаврилович – професор Київської духовної академії, один з ініціаторів створення журналу «Киевская старина» (СумцовН. Лебединцев Феофан Гаврилович // Энциклопедический словарь. – СПб, 1904. – Т. XVII. – С. 418).

…з його передмовою, в XVIII т. «Записок» – йдеться про публікацію О.Маркевича: Грамота московського уряду до донських козаків про українські справи 1659 p. // ЗНТШ. – Львів, 1897. – Miscellanea. – С. 1 – 6.

…варіанти в т. LIV – див.: Грушевський М. Варіанти до «Богданової могили» Шевченка // ЗНТШ. – Львів, 1903. – Т. LIV. – Miscellanea. – С. 5 – 6.

…вірші «Неначе з Енеїди», видрукованів «Літ[ературно]~наук[овім] віснику»… – див.: Неначе з Енеїди (Про селянські розрухи на Україні) // ЛНВ. – Львів, 1903. – Т. XXII. – Кн. IV. – С. 1 – 3.

…покажчик творів Сковороди д. Л.Ч-ва, видрукований в т. XXX «Записок» – див.: Ч.Л. Г.Сковорода. Проба бібліографії // ЗНТШ. – Львів, 1899. – Т. XXX. – Miscellanea. – С. 1 – 4.

…збірка пісень Федора Бодянського – збірка потрапила до рук О.Маркевича, очевидно, наприкінці 1870-х pp. Він надіслав її до етнографічної комісії НТШ для публікації, але її так і не опублікували. Це друга збірка пісень Ф.Бодянського, яка складається з п’яти частин (зошитів) і вміщує пісні родинно-побутового змісту. Федір Бодянський (1812 – 1873) – брат відомого українського етнографа Осипа Бодянського. Уклав у 1840 – 1850-х pp. дві збірки народних пісень. Перша має назву «Наські українські саги, або малоросійські пісні, зобрані запорожцем Федором Гаркавенком Мєнським. Часть І». Назва другої не відома. Детальніше про Ф.Бодянського та його збірку пісень, яку О. Маркевич надіслав НТШ, див.: Дей О.І. Фольклористична діяльність Осипа та Федора Бодянських // Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських. – К., 1978. – С. 14 – 15, 17, 32 – 36.

…одна в формі рецензії «Описання» Прилуцького полку О.Лазаревського… – йдеться про рецензію на книгу: Лазаревський А. Описание старой Малоросии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления. – К., 1902. – Т. 3: Полк Прилуцкий. – 1, XIV, 426, XXIII, 3 с.

…в роді сеї, що долучаю (реферат на 18 т. «Рус[ской] ист[орической] библиот[еки]») – йдеться про працю: Маркевич О. Реферат про XVIII т. Русской исторической библиотеки // ЗНТШ. – Львів, 1899. – Т. XXX: Бібліогр. – С. 14 – 17.

До дуже інтересної частини біографії Шевченка в 15 т. «Записок»… – йдеться про біографічний нарис О.Кониського: Кониський О. Тарас Шевченко під час останньої його подорожі на Україну (3/15 червня – 7/19 вересня 1859 p.): Критично-біографічний нарис // ЗНТШ. – Львів, 1897. – Т. XV. – С. 1 – 35.

…що се сталося з звісним М.В.Юзефовичем – Юзефович Михайло Володимирович (1802 – 1889) – голова Київської археографічної комісії. Із 1846 по 1858 pp. був попечителем Київського навчального округу (Р–въ В. Юзефович Михаил Владимирович // Энциклопедический словарь. – СПб, 1904. – Т. XLI. – С. 327). Проте О.Кониський не називав Юзефовича, а подавав як «один старий генерал бажав пошановати нашого поета…» (Кониський О. Тарас Шевченко під час останньої його подорожі. – С. 32).

У Чалого… – Чалий Михайло (1816 – 1907) – український громадсько-культурний діяч і педагог. Приятель Т.Шевченка. Автор книги «Жизнь и произведения Тараса Шевченка (Свод материалов для его биографии)», виданої в Києві в 1882 р. (Енциклопедія українознавства. – Львів, 2000. – Т. 10. – С. 3694).

Криза, що вийшла в Товаристві 1901p., дуже непокоїла Маркевича –

криза виникла внаслідок того, що М.Грушевський улітку 1901 р. відмовився від головування в НТШ. Відмова була зумовлена звинуваченням ученого в надмірному використанні матеріальних засобів на наукову роботу, редакційною політикою в «ЛНВ» тощо. Детальніше про перебіг конфлікту див.: Винар Л. Михайло Грушевський і Наукове товариство імені Тараса Шевченка. 1892 – 1930. – Мюнхен, 1970. – С. 49 – 54; Хроніка Наукового товариства Шевченка у Львові. – Львів, 1901. – Ч. 7. – С. 4; Ч. 8. – С. 2 – 3; 1902. – Ч. 10. – С. 1, 7.

А.Фелонюк

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 7, с. 581 – 591.